«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

Не обрали Дребота в парламент і газета почала здавати позиції. З горем пополам я протримався біля загнаного, але не збитого, Дребота неповних п’ять років. Дискусія про землю то припадала, то розгорталась, а Йосип із нею також. Врешті мені самому набридла ця спекуляція і я полишив бідних селян у спокої.

До сорока двох років, коли мене розбудила мати, встиг заснувати власну інформаційну агенцію і прогоріти, попрацювати кореспондентом «Радіо «Свобода» у Тель-Авіві, прес-секретарем однієї державної установи, що опікувалась іноземними інвестиціями й платила нечувані зарплати, написати роман про лихі дев’яності, дістати відмови у всіх видавництвах, яким пропонував свій опус, одружитись, народити сина і розлучитись.

Якщо бути точним, то ми є Ією не розлучались. Просто Ія одного дня, коли мене носило по кафе, клубах, зустрічах і перемовинах, зібралася, ухопила за руку Ігорка й повернулась до батьків у Бучу. Вона стомилась від моєї непостійності, від недовіри, що супроводжувала кожен мій вихід у нетрі столиці. Я, каюсь, не завжди спинявся перед умовними бар’єрами. Скажу відвертіше – ніколи не спинявся. Жінки, вино й розваги – то спадок, відписаний мені денді Едом Хезерлі. Хоча Ія була для мене на першому місці. Вона – надійний тил, на який можна опертися. А я мисливець. Уполював – і все в сім’ю, щоб не відчувала нестатку. Ія сказала, що їй набридло жити із мисливцем, їй хочеться простого й тихого щастя.

Тато передав мені одну зі своїх рис. Хоча, наскільки я знаю, до мисливства він прилучився випадково. Його шеф Дмитро Вербицький підмовив. За переказами, на телефонній станції тоді було три мисливці – бос, тато і кабельник Северин Нечитайло, у якого руки тряслись. Кабельник мав справу зі свинцем, сидів під землею у люках, видзвонював телефонні пари й зварював муфти. На технічні потреби йому видавали спирт. А за шкідливість - молоко. Він пив те і те… 

У день, коли я метався у порожній квартирі, роздумуючи, як повернути Ію, подзвонила мамина сусідка з Емська.

–  Юрію, добрий день, - вкрадливо сказала, вагаючись.

Тітка Марина працювала вихователем у дитячому садку. Вона була єдиною годувальницею у сім’ї. Чоловік, якого прозивали Семьйон Семьйонович, байдикував без роботи, перебивався дрібними заробітками й не помишляв десь закріпитись, радо щовечора лупив доміно у дворі під будинком. Син Костя, мій ровесник, балабон рідкісний, прогулював школу й тягався зі шпаною на вокзалі, виглядав, що украсти. Років у шістнадцять загримів за ґрати й поволочив свої дні від тюрми до тюрми.

– Юрію, це ти чи не ти? – допитувалась тітка Марина, бо давно не чула мого голосу.

– Я!.. Я!.. – майже по-німецьки підтвердив, тоскно оглядаючи порожню квартиру.

–  Дзвоню, щоб твоя мама не почула, - зразу перейшла до діла сусідка. – Вона ж тобі ніколи не скаже… У неї біда!

–  Яка біда?

Я не зразу перейнявся її тривогою – Ія й син не йшли з голови, роздумував, як їх повернути. Не годиться жити порізно, наче чужі. Не можу я у порожній квартирі бути сам. Мені з неї хочеться кудись утекти на люди. Постарів, чи що?..

–  Доктор виявив пухлину у грудях. Треба робити операцію. А вона сказала, що боїться, - дзвінко доповіла про мамину біду тітка Марина. – Ти мусиш приїхати й втрутитись…

Я приїхав в Емськ і, не зволікаючи, в той же день забрав маму у столицю. Київські ескулапи підтвердили: хвороба існує, стадія загострена. Слід вирізати ліву грудь, прийняти серію уколів хімії. Мама осунулась, змарніла, я її не впізнав. Десь поділась її твердість. Відчувалось, що вона дійшла до тієї межі, коли людина залишає собі мало рішень. Всі турботи, все піклування переклала на мене. Вона слухняно виконувала мої команди. У неї не було сили волі щось змінити. Та й можливостей. Їй залишалось вірити мені й сподіватись на краще. Людина завжди сподівається на краще, навіть у такій ситуації.

– Юрку, ти мене врятуєш? – одного вечора спитала, коли я дрімав біля її лікарняного ліжка.

–  Неодмінно, мамочко! Я підняв на ноги усіх лікарів…

Мама щаслива заснула.

Але стан її все гіршав. Лікарі сумно зітхали й відводили погляди. Нічого вдіяти не можуть, хвороба сильніша. Слід готуватися до найгіршого.