«Зламані сходи. Детективні записки соціопата», роман, частина 1

– Серед наших… клієнтів… з полковником Сахном і Вербицькою, - доповів я з трепетом, ніби начальнику.

– Вербицьку я відкидаю. Вербицька не з тієї опери, - робив свої висновки слідчий. – І полковника теж. Не годящий він… за віком… для таких подвигів. А от Сахна-молодшого – ні. Ти часом з ним у лікарні не зрізався?

– Ні, - заперечив я. – Навіть толком не поговорили. Полковник чогось мене зустрів у штики. А прибіг син, і випер. Без ексцесів…

– Значить, для перестраховки. Щоб показати, хто в домі хазяїн, - підсумував свої роздуми Шаман. – Бандити не люблять чужих… Боїшся?

– Не за себе боюся, за батька, - відповів я.

– Ти це серйозно? – Іларій подивився на мене, як на невиліковно хворого.

Він мабуть пошкодував, що вліз у стару справу з молодим фанатиком. На такого покластись не можна – де не сподіваєшся, там може підвести.

– Мама вірила, що тато живий, - промимрив я винувато і взявся набирати номер евакуатора, написаний на склі супермаркету.

– Синку, ми не будемо займатися екзорцизмом, - злегка пожурив мене Шаман. – Я реальний чоловік і вірю в реальні речі. Сорок років – инуло. Твій тато давно уже… Словом, ми розслідуємо, встановлюємо обставини їхньої загибелі. Крапка. І з цією думкою працюємо.

– Що з точки зору цієї… вашої реальної думки… означає напад на мою машину? – погодився я з його підходом.

–  Хтозна… Гадаю, Леонід-молодший це зробив для профілактики, - відповів Іларій, направляючись до входу в «Метро». – Щоб тобі не захотілося вдруге навідати полковника Сахна… Ти їдь, синку, їдь. Я ще перевірю відеокамери.

Клерк на станції прокату вибіг назустріч евакуатору й поглядав на мене, ніби на інопланетянина, який приніс несподіваний прибуток. Він із жалем озирав пробиті колеса й приговорював, що це не страховий випадок. Я його заспокоїв, що оплачу всі збитки, тільки щоб чимшвидше оформив мені іншу машину.

Нарешті я знову вирвався на кільцеву. За Емськом повернув направо й вирушив маршрутом пропалих мисливців. Дорога була давно не ремонтована. До озера Білого можна доїхати іншим шляхом, по автострадах, але це на третину довше. Тоді, в 1978-му, Дмитро Вербицький й не помишляв їхати в об’їзд, танки грязі не бояться, жартував. Вони з нетерпінням чекали тієї миті, коли в ранковому туманці засядуть на дичину…

В Яровому став у центрі й роззирнувся. Дехто каже, що всі наші села, як під копірку зроблені – сірі, невиразні, невлаштовані. Це особливо відчуваєш, коли дивишся з вікна швидкого поїзда. Нічого, крім засмічених задвірків, не бачиш. Але якби все було таке одноманітне, то звідки б наша країна брала сили й розвивалась?..

Села, як і люди, мають індивідуальні риси. Навіть клерк на станції прокату зі своїм тонким носиком, який засовував у пробиті шини, вирізнявся оригінальністю. Ось і в Яровому я побачив на будинку влади кольорове мозаїчне панно. Три дівчини у вінках весело згуртувались, ніби перед танцем. Мама колись розповідала, що мозаїку виклав відомий художник Опанас Заливаха. Фото з цією композицією розміщене у багатьох закордонних альбомах…

Шкода, що багато таких мозаїк не збереглися.

На цьому високому штилі думок я рипнув дверима магазину й увійшов всередину. Кілька жінок про щось жваво розмовляла, продавчиня важила цукор-пісок, підсипаючи до замовленої ваги з лопатки. Жінки стишили голоси й подивились на мене. Що ти будеш їх питати? Про погоду?.. Чи про асортимент магазину?.. Я не мав наміру розпитувати про тата, який поїхав цією дорогою й не повернувся. Я хотів відтворити, уявити чи хоча б наблизитись до тих обставин, в яких проїжджали мисливці. Треба бути відірваним від Іларієвої реальності, щоб через сорок років шукати свідків тієї трагічної вилазки. Їдь, дивись, усотуй всі деталі й уявляй, що сталося з чоловіками того далекого осіннього дня…