«ЗЛАМАНІ СХОДИ», роман, частина 2

Борис Крамер

Розділ десятий

Зранку біля машини я від безсилля матюкнувся і сплюнув. Мою «Ауді», таку гарну й послушну, покалічили. Всі чотири колеса припали до асфальту, вивернули шини із дисків. Їх порізали. Я знервовано роззирнувся по двору, шукаючи своїх кривдників. Темного «Форда Фокуса» не побачив. Кілька машин сусідів, яких в принципі я не зауважував, мирно зблискували краплями вчорашньої зливи під ранковим сонцем. Потоки води зібрали й розмели віялом по проїзду між будинками дрібне сміття, обірване листя й коричневі пелюстки каштану, що давно відцвів. Мамочка із сусіднього під’їзду гримнула дверима, вивела належно обмундированих двох дівчаток – напевно збудила в дитячий садок. Я дістав телефон.

- Алло! Ія, ти ще в Києві?

- Ні, мене вже нема! – жваво доповіла дружина. – Я їду в Бориспіль.

- От і добре, - порадів я за неї. – Передай вітання Соні… Ігорко з тобою?

- Зі мною… А ти чого дзвониш? – її грудний голос затамувався.

- Хотів провести. Але бачу, що не встигаю.

- Якби хотів, то вчора поцікавився б, - голос дружини змінився, окріп, мабуть, вона згадала минулі образи й роз’єдналася.

Я Ію знаю, відчуваю, недарма десять років прожили разом. Як це так буває? Живуть двоє, любляться, політ нормальний, за життєвим курсом. І раптом хтось один хоче побути наодинці. Якби це чоловік, тобто, я, то зрозуміло. Чоловікові іноді треба вискакувати із тихої гавані на бурхливі хвилі. Але ж Ія!.. От не розумію, чого вона раптово втекла до свого тата-генерала. З двох бід обрала меншу?..

Тепер питання: «Що робити?». Можна махнути рукою на поранену «Ауді» й таки поїхати з французами у Чорнобильську зону. Слава Годованець обіцяв місце у штаті, як тільки він розкрутиться. Розкручується уже два роки та ніяк піднятися не може. Хоча платить добре, нема чого нарікати. Моє фінансове «его» не жадне, мені вистачає тих доходів, які відраховує щомісяця тремтливими пальцями Вова Удовенко. Трохи перепадає й з інших редакцій і сайтів. А ще є замовлення від партійних контор і фондів депутатів. Хто крутиться, той і має. Тож на обіцянки Годованця я сьогодні не куплюся. Нехай французи самі збивають ногами пудові шапки білих грибів, блукають, де хочуть, у пошуках тетер з трьома очима, бо я цю казку знаю, нічого подібного там нема.

Що Томин лепетав про складні ситуації? П’ять кроків до неба. Перший крок – ідентифікація. У незвичній ситуації слід згадати, чи вже був у подібній засаді й що відчував. Був недавно в Емську, двічі порізали, теж плювався й обурювався та гадав, хто це мене переслідує. Тепер ось і в Києві та сама катастрофа. Ідентифікація, можна сказати, відбулась. Другий крок – оцінити ситуацію й висловити все, що про неї думаю. Тут нема що висловлювати, одні погуки не печатні на язику крутяться. Третій – майже повторює другий. Як я тримався у новій ситуації? Що відчуваю?.. Відчуваю, що вліз, втягнувся у якусь дику історію, від якої віє холодом і засторогою. Тому й поведусь відповідно: мобілізовано, з оглядкою. Ще такий не вродився, щоб мене збив із наміченого путі. Четверта сходинка – знайти докази, що піддають сумніву і заперечують мій негативний досвід. Негативного досвіду у мене чимало, не буду згадувати. Але він навчив не ставати на граблі вдруге. І крок п’ятий – активізація в нових обставинах.

Я розчаровано ще раз оглянув порізані шини авто й набрав Іларія Шамана.

- Доброго дня, капітане, - вкрадливо привітався. – Хочете новину?

- І тобі не хворіти, синку, - розважливо кахикнув у вухо старий слідчий. – Кажи, уважно слухаю…

- Мені порізали шини! Прямо під будинком! – випалив я обурливе повідомлення.

- Ехм… Можеш радіти! – несподівано азартно відповів Шаман. – Значить, ти на правильному шляху. Ти знаєш щось таке, чого не знаю я…

- Дорога це радість, - не підтримав його. – Дванадцять шин за кілька днів. Це, знаєте, не кожному по кишені…

- Синку, не про те говориш, - дорікнув Іларій. – Розказуй негайно, про що ти довідався.

- Нічого нового. Нічого такого, що ви не знаєте, - заперечив я, згадуючи, з ким зустрічався за останні дні. – Лікаря Полежая у Красному ви допитували?

- Допитував, - підтвердив слідчий, уважно слухаючи.

- Про блок «Зет» чули?

- Чув не чув… Здогадувався, але мене туди не пустили.

- Професор Цуркан помер. На Байковому похований… Я тут зустрівся з його асистентом Томиним. Викопний… елемент. Розповів мені про досліди, які там проводились. Слухайте, капітане! – несподівана думка мене занепокоїла. – Який термін давності на вбивство?

- П’ятнадцять років…

- У нас тут пройшло майже три таких терміни, - з жалем сказав я. – Якщо припустити, що мисливців убили. То навіщо комусь непокоїтись? Переслідувати мене? Термін давності все перекреслив…

- Ну… Кхм, ситуація може бути не простою, - задумливо сопів Шаман, якраз піднімався у «Сторожову вежу» на каву. – Там є варіанти. Якщо попередній злочин не покривається наступним. Ближчим до наших днів… Лихий його знає, синку! Я ж не адвокат. Я звик ловити й кидати у буцегарню!..

- Тобто, якщо уб’ють мене… Або вас… Тоді їх закриють по повній програмі? – навів я конкретний приклад без жодних емоцій.

- Юрію Петровичу, не переходь на персоналії, - чи не вперше назвав мене на ім’я Іларій. – Дурний приклад! Але в цілому правильний…

- Там ще є… злочини проти людяності, - витягував з себе крихти юридичних знань, потрохи віддаляючись від порізаної «Ауді» в арку поміж будинками. – Вони не мають терміну давності. Психіатричні тортури, досліди, підпадають під цю категорію?

- Я ж тобі не професор. Кха!.. – Шаман нарешті вибрався по східцях кафе догори й плюхнувся за стіл. – Гадаю, якщо вони мали масовий характер… Ти хочеш сказати, що хтось живий, хто керував блоком «Зет», прикриває свій зад?

- Я нічого не хочу сказати! – безпорадність старого слідчого мене дратувала. – Я розмірковую… Хто в Емську може прикривати блок «Зет»?

- Ніхто, - упевнено сказав Іларій, поманив пальцем бармена, який з ранковою енергією мучив чисті склянки. – Це я точно знаю. Ніхто в нашому місті не причетний до роботи психоневрологічного диспансеру… На такому рівні, щоб… Колись я черевики стоптав, ходячи з проханням, аби дозволили туди навідатись.

- Тоді якого… мені порізали в Емську колеса? – добив я його конкретним вигуком. – Просто так, заради розваги?

- Синку, не кричи, я добре чую, - Шаман розважливо дивився на чашку з кавою і келихом з віскі. – Гадаєш, вести слідство – це на прогулянку вискочити? Я тут встановив. Шини тобі порізали два молоді бевзі. Вони під Сахном-молодшим ходять. А значить, самі не могли проявити ініціативи. Льонька їх послав. Питання: «Навіщо?» Щоб простежити, що ти робиш у місті і що шукаєш. На хрін ти Льоньці здався?

- Льоньці я зовсім не потрібен, - буркнув я у трубку, роззираючись у пошуках таксі. – Але старому Леонідові цікавий…

- От! У саму точку попав, - по-наставницькому протягнув капітан і сьорбнув таки спершу кави. – Полковник цікавиться, чого це ти поліз у стару справу…

- Я ж сказав. Я син Петра Холоденка, який хоче знати долю батька.

- То не має значення. Має значення те, що ти поліз туди, куди не слід. Де він отримав поразку. З точки зору полковника… З моїм наступником… Збруєвим… зустрічався?

- Першим ділом, - підтвердив я. – Чекайте, ви хочете сказати, що полковник зі Збруєвим мене переслідують?

- Не впевнений, - крякнув Шаман і прополоскав рот міцним напоєм. – Але цей висновок лежить на поверхні. Сам напрошується…

- От лайно собаче!

За пошуками таксі зауважив, що вчорашній «Форд Фокус» стояв у затінку липи й виглядав мене. Хотів підскочити до нього й вилаяти тих, хто порізав мені шини. Але згадав Жору Цугцванга, якому зламали палець, і стримався. За тонованим склом нікого не було видно. І це шпигунство допікало, дратувало й обурювало, бо не можна боротися з тим, кого не бачив у лице.

- Тьху! Тьху! І ще раз тьху!..

- Синку, ти чого там лаєшся? – нагадав про себе умиротворений Іларій.

- Вони знову стоять, чекають мене! – мало не заверещав я у відповідь.

- Отже… Та-а-а-ак… Діло набирає оборотів, - протягнув задоволений слідчий, якому бракувало розваг на пенсії. – Спробуєш від них відв’язатися? У метро заскоч… Поміняй кілька маршрутів… Скинь із себе пастухів. А тоді подзвони… Я тобі зараз номер есемескою надішлю… На один телефон. То мій племінник Гриць Бурий. Він у Києві приватним детективом працює. Я йому негайно зателефоную… Може Гриць тебе розвантажить. Може він дізнається, хто за тобою слідкує. Синку, ти все мені сказав?..

- Усе-все! – гаряче запевнив я, забувши про карту лісника Духовича.

- Тоді терпи. Нам ще рано виступати… З досвіду знаю. Поки рух не прояснить правил і кінцевої мети, нема чого бігти під удар. Раз вони заворушились, то ми на правильному путі. Скоро, скоро все почне прояснюватися…

Іларій Шаман сьорбнув кави й обережно поклав телефон на стіл, почав набирати повідомлення. Бармен, як завжди, не питаючи, приніс нову склянку з віскі. День починався вдало…

Кого він мав на увазі під словом «вони»?..

Страницы