«ЗЛАМАНІ СХОДИ», роман, частина 2

Розділ чотирнадцятий

Мусій Томин монотонно виводив довге «А-а-а-а-а!..», міняючи тональність звучання від вищої до нижчої і навпаки. Міг би записати свій голос на портативний рекордер DR-40, їм так і рекомендували, але давно переконався, що живе спілкування дає кращі результати. Саша Ференц, чотирнадцятилітній підліток, якому тіло розбив дитячий церебральний параліч, невільно кривив лице, рефлекторно смикався, ніби в ньому натягувались і розпускались пружини, а замість суглобів були сухі шарніри, що заїдали, й неохоче тягнув за лікарем однотонні звуки, ловлячи резонанс, що несподівано приносив тепло й полегкість у груди. Саша говорив важко, грубим голосом, розтягненими до невпізнання словами. Губи його не слухались, видавали не ті звуки, які він хотів. У не послушному тілі Саші жив розумний і емоційний хлопчик, який писав вірші й закохався у сусідську дівчинку. І це почуття принесло йому страшне горе. Від розпачу, що він не такий, як усі, підліток упав у затяжну психотичну депресію. Відімкнувся, наче механізм, якому забракло енергії, й так пролежав цілу добу. Тільки очі видавали, що він живий. Занепокоєні батьки не змогли розбудити Сашу. Він упав, ніби лялька, й так з виверненими руками й ногами, застиг. Потім ця депресія повторилась другий, третій раз. Поки одного разу Саша не занімів на три доби. А після пробудження наковтався маминого реланіуму, впав у кому. Провінційні лікарі провели форсований діурез, але він був не ефективний. Ференци повезли в столицю непритомного сина. Після антидотової терапії сім’я кинулась у Центр біоакустичної корекції мозку.

Томин із сумом дивився на не слухняне тільце Саші й згадував слова Фоми Аквінського: «Великий сум лікують теплою, дружньою бесідою, чаркою доброго вина та водними процедурами». Вина він Саші не гарантує, хоч сам би з розпачу випив прямо на робочому місці, але на теплу бесіду здатен та й водні процедури забезпечить.

Мусій іноді застигав біля великого вікна, бездумно оглядав згори панораму міста – хаотично розміщені дахи із круглими тарілками антен і мереживом дротів, дерева, що пробились крізь асфальт і бетон, піднялись догори, здушили будинки у тісних обіймах, потік машин, що нескінченно рухався й над тим рухом звивались сизі маревні хмари. Йому ставало байдуже до Саші і його душевних та фізичних мук. Підліток це розумів і тихо смикався у кріслі, не здатний зосередитись, як Томин, на обридлому краєвиді.

У кабінет зайшла медсестра й сказала, що його викликає містер Девід Слівінскі. Лікар тицьнув хлопцеві рекордер, показав, як вмикати й вимикати. Попросив виконувати голосові вправи самостійно.

По стерильному коридору пройшов з провідницею до ліфта, спустився на третій поверх. Тут він був тільки один раз, коли приймали на роботу. Ця тиха заводь була заповідною, тут розміщалось начальство. У просторому кабінеті директора панував мінімалізм. На фоні високого, від підлоги до стелі, вікна сидів у кріслі доктор Слівінскі. На роздоллі блискучого стола перед ним з одного боку лежав закритий тонкий ноутбук. З другого – чотири течки: червона, біла, синя й зелена. Томин механічно розгадав, що в тих кольорових течках може бути. Червона – це важливо й терміново. Біла – з позитивними документами, що вирішились. Синя – це холодно, проблематично, ще треба багато працювати. Зелена – перспектива, поки що неясна, але зерна вже посіяні. Задоволений Мусій усміхнувся собі під ніс. Він почував себе, як людина у футлярі, яка випадково потрапила на небо. Виклик до містера Слівінскі нічого доброго не обіцяв.

Директор мав широкого лоба із високими залисинами. Попри середній зріст, череп його був, здавалось, удвічі більший від типового, наче природа йому подарувала надпотужний мозок. У містера Слівінскі були також лагідні мигдальні очі, які все бачили, і м’ясисті губи, що розтягувались у дружню посмішку. Директор дивився на нього, як на дослідний екземпляр. Томин надто добре знав цей погляд із власної практики. Він мав чудові навички психолога, хоч сам себе не вивчив і не вмів собою керувати.

- Містере Томин, - спинив його посеред просторого кабінету директор. – Це містер Майкл Урбан.

Мусій тільки по цьому зауважив, що зліва, за довгим столом, на фоні шафи з теками й спеціальною літературою, сидів ще один чоловік. Сидів на півоберту до нього, закинувши ногу на ногу, довга сіра краватка збігала з-під шиї по білій сорочці без рукавів. Однією рукою на відстані містер Урбан торкався айфону, що лежав на столі, пальцем переганяв картинки. Здавалось, він випадково зайшов у кабінет і не дуже переймався майбутньою розмовою.

- Містере Томин, - продовжував неквапливий і ґрунтовний директор Центру, - ми хочемо знати, хто вчора вас навідував?

Слівінскі взяв пульт і включив екран на стіні. Томин побачив себе у мармуровому вестибюлі. Дивно було дивитись на себе збоку. Ту зігнуту постать він ніколи не бачив. Постать крокувала до чоловіка, який його викликав на консультацію. Але консультація виявилась не дитяча. Чоловік, який назвався Юрієм Холоденком, цікавився роботою блоку «Зет» і дослідженнями професора Цуркана. Ніде правди діти, він злякався і розповів відвідувачеві, який натякав на таємну службу, все, що знав. У загальних рисах. Директор знову клацнув пультом й Мусій побачив себе вже надворі, він винувато помахував руками перед гостем.

- Це… Не знаю… Це… Прийшов. Чоловік, який представився співробітником держбезпеки, - ледве видушив із себе пригнічений Томин. – Я йому нічого не сказав! Про наш Центр ми взагалі не розмовляли!.. Його наш Центр не цікавив!

- Містере Томин, ми знаємо, - подарував йому теплу посмішку директор. – Як у вас кажуть? Не складало труда витягнути рибку із пруда…

- Без труда не витягнеш рибку з пруда, - мимовільно поправив Мусій Мусійович. – Це не наша приказка, а російська…

- I don’t care, - махнув на те рукою містер Слівінскі. – Мені байдуже… Ми прочитали вашу розмову по губах…

Він виразно глянув на Мусія своїми мигдалевими очима. І легенько, акуратно, склав у стос кольорові теки, що лежали перед ним. Порівняв кутики й здмухнув невидимі пилинки.

- Містере Томин, - промовив, глянувши на іншого чоловіка, - ми знаємо вашу історію. Давно. Відколи вас прийняли на роботу… Ми толеруємо вас, бо ви талановитий спеціаліст. Талановитим людям потрібна прихильність. Чи не так?..

- Так, - проковтнув здавлений клубок Мусій.

- Містере Томин, ми хочемо, щоб ви поділились з нами результатами своєї роботи. За дуже пристойну винагороду. Premium…

Мусій розгублено тупцював посеред кабінету й мовчав. Вони напевне дізнались усе про його минуле й тепер будуть шантажувати. Вчора він, сам того не бажаючи, розкрив їм карти. Професор Цуркан робив своє, а він попри нього нотував інші результати. Все залежить від кута зору. Іноді дві людини дивляться на одну й ту ж грань алмазу, а бачать різне. Двоє людей не можуть бачити однаково. Особливо у психіатрії. Він уздрів інше й з тим ховався. Нікому його нотатки не були потрібні. Аж до вчорашнього дня, коли завітав таємничий Юрій Холоденко.

- Містере Томин, ви не маєте ніяких зобов’язань, - провістив від кольорових тек Слівінскі. – Країна, в якій ви жили, зникла. Влада, що вам допомагала, також пропала… Ви залишились самі без підтримки й допомоги. Ми надамо вам усе, що забажаєте… Ваші результати нам вкрай потрібні. Вони допоможуть нашим воїнам вижити в нелюдських умовах… muslim imprisonment… мусульманського полону. Ви знаєте, що таке мусульманські тортури?.. Підійдіть до містера Урбана. У нього є демонстраційні фото наших солдат після звільнення.

Лікар Томин підступив до мовчазного чоловіка, який продемонстрував йому картинки нелюдських мук. Стражденні, порізані лиця, худі тіла з випнутими ребрами, очі, повні болю й відчаю, синці й рани, що загноїлись, ями й катівні, заповнені соломою й рогожею, порваним лахміттям, написи кров’ю й калом на стінах проклять, прощань і прізвищ закатованих. Містер Урбан нічого йому не сказав, тільки поміняв перехрещені ноги й зітхнув.

- Якщо треба… Я не проти, - рішення у Томина визріло зразу, неначе давно сиділо заготовлене. – Нехай буде… Я не проти. Чого ж… Якщо вас це цікавить. Але… Мені не потрібні проблеми із владою.

- Well… Проблем не буде, містере Томин, - запевнив директор Центру. – Ми вияснили. Вас навідав журналіст. А журналісти – це такі люди, що нічим не гидують… Їм потрібні сенсації, а нам – ваша праця. Ми вашу працю шануємо… Блок «Зет», де ви проводили експерименти, давно закритий. Залишилась provincial clinic. Професор Цуркан помер. Жодних істотних обставин, що можуть заважати нашій співпраці, не існує.

- Все, що набуте непосильним трудом, не має пропадати, - напрочуд виразною літературною мовою нарешті озвався містер Майкл Урбан й знову поміняв перехрещені ноги.

Вони перезирнулись і заусміхались. Містер Девід Слівінскі знову розклав кольорові теки й задоволено погладив їх. Лікар Томин також розтягнув губи…