«ЗЛАМАНІ СХОДИ», роман, частина 2

Розділ дванадцятий

У дворі на Татарці моє авто виглядало, ніби нове. Білі диски змінили на чорні. І це було незвично. Вова покидав собі у багажник пробиті колеса і поїхав, навіть не подзвонивши. Та я знаю, що він думав й куди мене посилав.

Сів у машину й задумався. «Форд Фокус» стояв за аркою й чекав. Просте завдання Гриця Бурого – покрутитись по місту – виявилось нелегким. Їхати без мети не хотілось, а в зв’язку з нічною розвагою вандалів у мене сплутались усі плани. Дістав телефон і довго шукав у контактах Іру Воскобойникову, однокласницю. Останній раз спілкувалися років два тому. Випадково зустрілися у нічному «Coyote Ugly Bar» на Мечникова. Я з компанією розважався, курив кальян, танцював і вітав дівчат на барній стійці, що задавали неймовірний ритм. І тут мене хтось смикнув. Побачив незнайомку, яка вигукувала,  усміхалась і лізла цілуватись. То була Іра Воскобойникова, яку не бачив добрий десяток років. Іра святкувала у жіночій компанії день народження подруги. Вони вирішили гульнути так, щоб було що згадати. Не знаю, чи гульнули, але мені Іра поспіхом повідомила свій номер телефону й сказала, що всі її подруги – лікарі. А вона працює психіатром-наркологом в Олександрійській клінічній лікарні.

- Ірусю, доброго дня! – набрав однокласницю.

- Слухаю вас, - сухо озвалась Воскобойникова.

- Це я, Юра Холоденко. Хочу з тобою зустрітись, поговорити.

- А-а-а, Юрію, - потеплів її голос. – Щось сталося? З мною не дуже хочуть добровільно зустрічатися…

Вона призначила зустріч у центральному корпусі. Якраз закінчувався міжнародний симпозіум з питань депресії в соматичній практиці. Можна буде переговорити й випити кави. Я швидко й рішуче виїхав з арки, не дивлячись на «Форда». Мені треба було на пагорби Печерська, там недалеко від вулиці Шовковична розкинулись корпуси лікарні. Краєм ока зауважив, що бандити рушили за мною.

Біля червоної будівлі, що своїми світлими округлими вікнами і входом, прикрашеним арками й аттиком, нагадувала стару цегляну пожежну станцію або гімназію, стояли гурти людей у білих халатах. Жваво говорили й сміялись. Ірина побачила мене й підняла руку. Жінки настільки міняються, пристосовуються до ландшафту, що іноді їх важко впізнати. У школі вона була одна, на танцях у «Бридкому койоті» інша, а тут, у середовищі ескулапів, взагалі мені не знайома. По правді кажучи, я і в школі на неї не звертав уваги. Типовий вид відмінниці в окулярах, яка нічого, крім книжок, не бачить. В Ірининій фігурі з’явились округлі форми й виглядала вона статечно. Несподівано уявив її на вчорашньому Асиному місці в автомобілі й дурнувато заусміхався. Може й справді пора звернутись до психіатра? 

Ми зайшли у кафе «П’ять хвилин». Замовили дві чашки кави і французький ріжок із родзинками. Однокласниця спинила на мені розумні очі, чекаючи.

- Ірусю, я до тебе за консультацією, - промовив майже урочисто.

Ірина дивилась очікувально.

- Ти знаєш, у мене пропав тато… В Емську ця історія була на слуху.

Воскобойникова уважно нахилила голову. Моя мама, як і мене, її часто смикала до дошки: «Воскобойникова, йди відповідати!». Кого любила, у кого вірила, того й  напружувала. У моєї мами відмінну оцінку заробити було важко. А Іра тягнула на золоту медаль.

Ірина спостерігала за мною, вона вміла слухати, але мені це зараз було не потрібно. Я не її пацієнт, нехай не сподівається. Принаймні, поки що…

- Іро, зміни цей погляд, не гіпнотизуй! – вигукнув роздратовано. – Маю до тебе конкретне питання. Що ти знаєш про праці професора Цуркана?

Воскобойникова з несподіванки й справді кліпнула очима. Вона не чекала такого питання.

- А навіщо тобі… професор Цуркан?

Французький ріжок хруснув у її губах й посипався на тарілку. Ірина вийшла заміж за старого чиновника з міністерства охорони здоров’я, який носив штани на шлейках. Той влаштував її на роботу у престижну Олександрійську клініку. Вона давно змінила прізвище на Осадчу, але я її й далі називав Воскобойниковою.

«Прийом закінчений, можна розслабитись», - прочитав в очах однокласниці.

- Професор Цуркан… Захар Сергійович Цуркан відома особистість у наших колах. Я вивчала його праці… Що конкретно тебе цікавить?

- Ти знаєш, що він був авторитетом в радянській кримінальній психіатрії? Що користувався тортурами й нечистими методами у своїх експериментах?

- Тоді такий час був, що… Навіщо тобі професор Цуркан? Його давно нема в живих.

Допитливі очі Ірини знову зупинились на мені, немов сумніваючись, чи не зарано закінчила прийом.

- Гаразд, розкажу тобі детальніше, - відповів я на той погляд. – Недалеко від Емська є Краснянський психоневрологічний диспансер. В тих краях пропав мій батько. В диспансері функціонував блок «Зет», в якому проводив свої експерименти над живими й здоровими людьми професор Цуркан. Пацієнтів йому постачало КДБ. Таким чином вони ув’язнювали й ламали психіку неугодним. Мене цікавить, чи справді професор Цуркан добився якихось важливих результатів і як твоє середовище оцінює його методи. Чи можна діяльність Цуркана та його помічників підвести під кримінальну статтю?

- По золоту не видно, в якому бруді воно знайдене, - Воскобойникова відсунула тарілку із недоїденим круасаном. – Це складне питання й однозначну відповідь на нього знайти неможливо. Тим паче, ти не фахівець…

- Іро, прошу тебе! Не вдавай розумнішу, ніж ти є, - перебив її нетерпляче. – Я поцікавився цим катом і тепер мене переслідують якісь бандити. Хочу знати, в чому суть проблеми!..

- Професор Цуркан добився деяких результатів, - вагаючись, відповіла на мій вибух колишня однокласниця. – Може про золото говорити не варто. До Йона Кантакузіно чи Девіда Гілі він не доріс. Та все ж… Окремі штрихи, окремі аспекти… Його праці досі цитують в аудиторіях і фахових виданнях. Він досліджував ментальні особливості поведінки людей з різного типу психічними захворюваннями в екстремальних ситуаціях. Класифікував реакції та типові моделі поведінки. Визначив методи невербального впливу на хворих із неадекватним психічним станом, що називається дисоціативним розладом. По-іншому – з роздвоєнням особистості. Можна ще довго перелічувати його результати. Зокрема, етіологію розвитку шизофренії, що сягає, зокрема, генетичних схильностей, неодноразового батьківського психічного або сексуального насилля, жорстокого поводження чужих людей і безпомічності ситуації, в якій довго перебували хворі. Але я тобі скажу, що… Флер радянської таємничості досі залишається над цим іменем. Не всі охоче на нього посилаються. Не раз проскакувало, що професор Цуркан користувався негідними методами. Тодішня психіатрія була не тільки наукою. Ти ж знаєш… Сьогодні піднімати це питання важко й невдячно. Практично все тодішнє суспільство можна назвати хворим на дисоціативний розлад. Відправляти мільйони в Сибір на каторгу і водночас співати осанну мучителям… Це як, по твоєму, називається?

- В будь-яких обставинах люди залишались людьми, - відказав я на її узагальнення. – А ті, хто хотів вислужитись, ставали карателями… Значить, справа Цуркана живе й перемагає. І вам не гидко від того, що його руки замащені кров’ю? В буквальному значенні?..

- Юрію, я рядовий психіатр. Лікар, що практикує. Насмілюсь запевнити, не поганий. Але… Нічого не вирішую, - посутеніла від нашої розмови Ірина. – Щоб зламати стереотипи, потрібні суспільні зусилля. Ніякої кримінальної відповідальності не буде до тих пір, поки суспільство офіційно не засудить злочини комуністичного режиму. В тому числі й в галузі психіатрії. З прізвищами винних. З іменами жертв… До речі, тут до мене внадився один… шизоїд.

Ірина помовчала, згадуючи пацієнта, який зачастив до неї, потім іронічно продовжила:

- Лопата йому ввижається. Чуєш, лопата!.. Закриє очі – лопата, про що не подумає – лопата… Зрештою, як візьме у руки справжню лопату, хоче нею рубанути кого-небудь по голові. А все чого? Займається розкопками. Від нього мокрою глиною смердить. Трухлявим деревом… Під нігтями чорнота. На місцях боїв розкопує людські рештки й перепоховує. Під салюти… Хтось йому вбив у запалений мозок думку, що війна не закінчиться доти, доки не похований останній її солдат. Він не правильно зрозумів. Війна не закінчиться доти, доки не похований її останній живий солдат. Тоді людство звільняється від живої причетності до війни й починає її розглядати, як далеку історію. Підкреслюю – живий солдат, а не мертвий, той, що вже у землі. Не можна чіпати те, що належить землі. Це святотатство! Не можна роздирати минуле, бо воно відомстить…

- Мій тато – не минуле. Мій тато для мене живий, - заперечив на її натяк.

- Нехай так!.. Яким чином професор Цуркан заважає тобі шукати батька? І чи варто це робити через стільки років?

Ірина співчутливо дивилась. Її погляд знову не сподобався. Клята психіатрія! Тільки торкнешся до неї, зразу опиняєшся у полі високої напруги. Чуєш, як вібрує повітря. Страх перед цими лікарями, напевно, закладений у генах. Головне – не дати зафіксувати себе у їхніх паперах, виписати чорну мітку. Бо потім їхній погляд буде тебе переслідувати, куди не підеш – при влаштуванні на роботу, одруженні й просто у товариській компанії. Друзі будуть дивитись на тебе підозріло, а ти старатимешся виглядати нормальним й від того ще дивнішою буде для навколишніх твоя поведінка.

- Я говорив із колишнім асистентом Томиним. Він крутився коло Цуркана. Каже, що в нього залишились записи, які донині варті уваги. Думаєш, знайдуться охочі скористатися результатами жорстоких експериментів?

- А ти сам як гадаєш? – задиристо поглянула на мене Воскобойникова-Осадча. – Жорстокий світ любить жорстокі експерименти… 

- Але ж є чистота професії. Сказати б, бридливість до цинічних покидьків. Нема ніякого золота! Є страх, приниження і смерть невинних людей. А ти мене до того шизоїда прирівнюєш! - безнадійно махнув рукою і залишив розчаровану однокласницю над недоїденим французьким ріжком.

Такої зустрічі вона не сподівалась. Побачив її у вікні – дивилась крізь скло на мене. Погляд застиглий із виразом розгубленості. І в тому погляді вгадав шкільну відмінницю, дружину міністерського чиновника, якій несподівано вліпили «незадовільно». Я теж добрий – в чому Ірина винна? В чому її дорікати?.. Прилетів, накричав і залишив неспокійну. Зірвав злість на невинній жінці.

«Форд Фокус» чекав неподалік кафе на Шовковичній. Напевне, сфотографували мене з Іриною та й на тому виконали обов’язок. Детектива Бурого не було видно. Я навмисне покрутив головою туди-сюди, шукаючи знайому картату сорочку, але нікого не побачив. Кілька гарячих від спеки автомобілів були укутані білим тополиним пухом. Рідкі перехожі вряди-годи проходили в пообідній розімлілості, поспішали, щоб сховатись у метро.

Далі мав намір відвідати Жору Цунгцванга, тож поїхав з пагорбів Печерська на Терещенську. Бар «Соло» виглядав блідо й не доглянуто. Удень його напис не горів багрянцем філе-міньйону з кров’ю, а тремтів невиразними буквами. Я постояв біля бару, чекаючи, коли переслідувачі прилаштують «Форда» під розлогим каштаном. Жоден відвідувач за цей час не зазирнув у підвал до Жори. Всі пробігали мимо, хоч спека, здавалось, кликала у прохолоду.

Цунгцванг перегукувався з Терезою. Друг чимось незадоволено кидав у закамарках, поза своїм п’єдесталом з барабанами, а брюнетка Тереза відповідала з-за стійки. Вони багато обслуги не тримали – офіціантка, кухар. Сьогодні сварились через офіціантку Дагмару, яка виявилась вагітною. Колишня дружина Жори обіцяла її негайно звільнити, а Жора заперечував, бо це безсердечно. Тереза питала, чи не він часом таточко майбутньої дитини. У Жори був забинтований палець. Та так неоковирно, що всю долоню охоплював бинт. Видно один вказівний не можна було зафіксувати, тож наклали гіпс на кілька. Друг побачив мене й розцвів. Тереза нахмурилась.

- О! Прийшов поспівчувати? – Цунгцванг показав на забинтовану правицю. – Два тижні… По мінімуму! Бар буде порожній. Не зможу грати…

- Жоро! – я не звернув уваги на його докір. – Ти можеш переписати оцю… лабуду… на цифру?

Я подав йому татову магнітофонну бобіну. Жора з інтересом взяв стрічку й кивнув.

- Тобі на диктофон?.. На СД-диск?.. На флешку?

- На все, що зможеш…

- Значить, на диск, - дійшов висновку приятель і кивнув на вхід. – Твої друзі нагорі?..

- Скучив? – зле ляпнув я.

- Терезо! Дай цьому бовдурові щось погризти, - скомандував Жора. – Щоб йому жовч розсмокталася… Возить сюди бандитів і знущається! 

Я сидів у кутку, де вчора з Асею слухав Жорине соло на ударних, неохоче копирсався у тарілці з очевидною вчорашньою відбивною, щойно підігрітою самотньою Терезою, і мляво роздумував над тим, яка мінлива людська доля. Ще зовсім недавно дрімав, жив без поквапу, не сподівався, що час раптом зірветься з місця, ніби зляканий рисак на іподромі, й понесе мене, некерований, незагнузданий, із виряченими очима, на кам’яну стіну. Ще трохи, ще хвилю, він підніметься на задні і скине під копита. Або жбурне хребтом прямо на загорожу. Дуже погано, коли не ти керуєш ситуацією, а ситуація управляє тобою. Повіддя вискочило з моїх рук після смерті матері. Вона заповіла, щоб знайшов тата. Я полетів в Емськ і там понеслось…

Телефон озвався несподівано. Дзвонив детектив Григорій Бурий.

- Дозвольте доповісти, - промовив він юначим голосом. – Ідентифікував ваших переслідувачів. Вони представляють службу охорони будівельного холдингу «Сіті-буд».

- Чомусь так і думав, - кинув я ніж і виделку на твердий кусень м’яса. – Якого хріна їм від мене треба?!.

- Генеральний директор Збруєв Михайло Олегович, шістдесят п’ять років, - продовжував звітувати детектив. – За даними журналу «Форбс» статки сягають приблизно п’ятсот вісімдесяти мільйонів доларів. Двічі розлучений. Від першого шлюбу має дочку Віолетту Михайлівну, яка проживає в Емську. Після другого шлюбу залишився син Аркадій, п’ятнадцять років, учиться в гімназії №17. Проводить активні фінансові операції через офшорну компанію «Minstrel and friends», що означає «Менестрель і друзі».

- Гаразд, далі не бурмочи, - перебив ретельного детектива. – По суті щось можеш додати?

- Збруєв наш земляк, виходець з Емська, - на хвилю задумався, а потім продовжив Григорій Бурий. – Колишній міліціонер. Пішов у відставку у званні майора…

- Це все я знаю! Мене цим не здивуєш. - Гриць нервував своєю повільністю. – Слабкі місця?.. Скандали?.. Коханки?..

Детектив замовк, крякнув, напевне копіюючи Іларія Шамана, і видав нову порцію інформації. 

- Шість років тому у нього з офісу… З сьомого поверху… Випав Литовченко Іван Іванович. Прийшов просити допомоги для хворого сина. Збруєв відмовив. Литовченко вискочив із вікна, покінчив життя самогубством. Є свідчення очевидців…

- Ну?.. Ну?.. – наполягав я, відчуваючи, що молодий детектив навмисне тягне з мене жили.

- Прикол у тому, що Литовченко Іван Іванович приїхав з Емська, - нарешті спромігся на достойне повідомлення Григорій Бурий. – Навіть більше, він також міліціонер. Сержант. Служив разом зі Збруєвим. Відправлений на пенсію по хворобі… Наш Емськ затягує всіх, як воронка.

- Що я тобі винен? – розмова втратила сенс.

- Дядькові Іларію поставите подвійну порцію віскі, - легко засміявся молодий пінкертон. – Він там з нудьги шукає, чим зайнятись.

З нудьги чи не з нудьги, але ми з Шаманом вплутались у складну історію. Турбувало, що Іларій теж із табору колишніх міліціонерів. А там уже замаячили полковник Сахно, майор Збруєв і сержант Литовченко. Щось їх об’єднувало, це було очевидно. Невже Шаман не розгледів цієї трійці? Його дратували колишні колеги, бо вони виштовхали Іларія зі своїх тісних рядів, відсторонили від справи мисливців, а потім взагалі звільнили. Хоча і полковник Сахно, і майор Збруєв і сержант Литовченко теж довго не затримались у міліції. Як він казав? «Ми з тобою по один бік барикади». Може всі четверо з одного боку, а мене тільки водять за ніс?