«ЗЛАМАНІ СХОДИ», роман, частина 2

Борис Крамер

Розділ одинадцятий

Детектив Григорій Бурий не запросив мене в офіс, а призначив зустріч на станції метро «Васильківська». Розпитав, як буду одягнений, який маю вигляд. Сказав, що там усередині станції встановили вуличного типу ліхтарі із синіми сидіннями. То  повинен сісти під крайнім на виході у місто. Я ледве не спитав його, чи не слід тримати в руках газетку, але промовчав, не до жартів було. Та все ж, якщо відверто, не вірив, що якийсь провінційний вискочка, який закріпився у столиці, допоможе позбутися тягаря. Необхідно думати самому, звідки взявся цей «Форд Фокус» і хто цікавиться моєю персоною. Може й справді недовірливий тесть послав своїх служак, щоб попасли ненадійного зятя? «Угу. І вони мені в Емську теж порізали колеса», - заперечив я сам собі, остаточно відкидаючи не прогнозованого генерала.

Виглядав детектива від поїздів, що прибувають з міста. А він вискочив з того, що повертається з околиці. Молодий чоловік років тридцяти, принаймні, точно молодший від мене. Сорочка в коричневу смугу, скромний русявий чубчик, зачесаний набік, дещо витягнуте лице із сухими щоками, гострий ніс із горбинкою посередині. Ні вусів, ні борідки, як у таких випадках чекають, не було. Навіть очі, я б не сказав, що уважні й допитливі, а, скоріш за все, меланхолійні й розслаблені. Типовий обиватель, яких мільйони бродять вулицями, нічим не виділяються у натовпі. Ніхто б ніколи не здогадався, що це приватний детектив.

Григорій потиснув руку, не питаючи, ніби ми були давні знайомі.

- Перевірялись? Ніхто за вами не стежить? – запитав ламким голосом – ще юначим, а не чоловічим.

Я озирнув напівпорожню станцію і знизав плечима. «Форд Фокус» трохи потягнувся за моїм таксі, поки я не вискочив біля станції метро «Контрактова площа». Чи хтось за мною біг або стежив – не знаю, не бачив. Нікого підозрілого, хто б удруге зустрівся, не розгледів. Доїхав до станції «Хрещатик», перескочив на червону лінію, далі вийшов на «Театральній» і пересів на зелену. Зі станції «Вирлиця» повернувся назад, на «Льва Толстого» перебіг на синю лінію і ось уже тут. Все дуже просто й зрозуміло. Тільки що з того?

- Біс його знає! Скрізь стільки людей, що не розбереш, - перейнявся я його питанням і ще раз роззирнувся.

- Я вас навчу… деяких азів самозбереження, - пообіцяв детектив. – У такому русі ви на рівних правах. Тільки їх може бути кілька. Позаду й спереду… Має спрацювати не страх, а холодна допитливість. Спершу розрізняєте одні й ті ж самі кольори, що миготять коло вас. Потім фіксуєте фігури, лиця, портфелі, течки чи ще якісь ознаки. Затим, не видаючи себе, гальмуєте в кафе, магазинчику або біля вуличного торговця. І далі визначаєтесь – які кольори застигли, які фігури розгубились чи виявляють абсурдну поведінку.

- Та нині всі люди поводяться абсурдно! – фиркнув я. – Шизом можна стати…

Ми вийшли в місто й завернули в паб «Портер» на Трутенка. У тісному приміщенні пахло розлитим пивом. Було шумно та добряче темно. Кілька чоловіків з’ясовували  стосунки. Вони то вигукували, то переходили на шепіт. Молода дівчина дивилась у вікно й нічого не бачила, перед нею стояв бокал з пивом. Мабуть її спікала неприємність. Бармен чи пабмен, якщо вже бути точним, ворожив за стійкою з вентилями, що вели до місткостей. Ніхто ні на кого не звертав увагу. Якраз місце, щоб двом таємним агентам поговорити. Я запитав Гриця, чи буде він пити пиво. Детектив після паузи погодився на пінту темного «Портеру» з винним присмаком. Він не розпитував, хто я й що з себе представляю, видно рекомендацій Іларія Шамана було достатньо. Його завдання було досить простим – встановити, хто за мною стежить. Все, більше ніяких ініціатив. З цією метою мені було наказано повернутись додому і знову зачепити на себе «хвоста». Далі – його клопіт. Головне, щоб не робив різких рухів і вдавав, що все гаразд.

- Мені тричі порізали шини. Розшифруй, будь ласка, - попросив детектива, який принюхувався до пива, - що це означає бандитською мовою?

Бурий бридливо відсунув кухоль і відповів:

- Мовою цих… неформальних елементів… такі акції є залякуванням і означають, що вони хочуть, щоб ви покинули займатись тим, чим займаєтесь. Чим ви зараз зайняті?

- Шукаю батька, - відповів, не вагаючись. – О-о-о, ні! Цього вони від мене не доб’ються.

- Ідіть і не ховайтеся.

- Ти впевнений? – я не хотів іти, ніби мене посилали на неприємні процедури, скажімо, здавати аналізи для точної діагностики виявленої хвороби.

- Абсолютно, - твердо кивнув детектив.

- Чого ти пішов у цю професію? – я тримався за кухоль, наче шкодував, що недопив.

- Знаєте, скільки у Києві наштампували юристів? – зрозумів мій стан Григорій Бурий і лагідно поглянув. – Нема їм числа. Ходять, безробітні, за будь-яку справу хапаються. Демпінгують. Ганьблять професію. А приватний розшук має драйв і перспективу. Колись і в нас усе внормується. Вже зараз… знаходиться чимало охочих з’ясувати нез’ясоване. Я їм помагаю… Ідіть, у нас нема часу.

Я ще зранку подзвонив Вові, щоб під’їхав і поміняв колеса. Мою «Ауді», мабуть уже перевзули, тож знову можу сідати за кермо.

Скільки не озирався на вулиці і в метро, щоб побачити за собою детектива Бурого, але ні разу не розпізнав його смугастої сорочки. Не вирізнив і кольорових плям, силуетів та безглуздої поведінки перехожих…

Страницы