«Вранці море заростає ковилою...»

Це не могила, це – вершина,

куди всім космосам на зло

з лівобережної Вкраїни

каміння верглось і повзло.

Куди оці спішили брили

одна на другу, мов щити,

щоб щось таємне і незриме

у надрах наших зберегти!

Які торсійні чи космічні

магічні сили тут стялись,

щоб каменюки предковічні

з довкілля сонного стяглись?

Чому, мов сироти підтяті,

ті, що не встигли доповзти,

лежать довкола винувато,

загрузлі між очерети?

Що під камінням, під склепінням,

Утаємничене, лежить?

Вкраїни серце? Чи коріння

її блакитної душі?

А що, як там Вкраїни Доля,

Колись притлумлена, кона?

Й не змігши вирватись на волю,

каталептично спить вона?

Я б‘ю, я гупаю в каміння:

Агов, ти хто? чи що? – озвись!

Мовчить усе – лише проміння

енергетичне рветься ввись.

         с. Терпіння Мелітопольського району.