«Вранці море заростає ковилою...»

В Лузанівку з‘їздить, чи шо?

Там, кажуть, море бачили учора.

Воно об камінь билося із горя,

Що я до нього так і не дійшов.

 ***

У того коханнячка тоскнії очі,

І ночі пустельні у того кохання.

У серці від мене зачався синочок,

У горлі від мене зачався синочок –

Останнє бажання, надія остання.

Та лячно йому обійнять мої плечі

І лячно торкнутись до мене душею,

Бо плечі в цей вечір зінакшені дещо,

Обнімані нею , пропахлені нею,

Отою другою, мені дорогою,

Щасливою, Боже! – щасливой якою!

У того коханнячка добре серце,

Й душа, як кохання, велично-велика.

При дверях наважиться, плеч доторкнеться

І двері зачинить надломлено-тихо.

Хитнеться і ляже.

Поширшають очі,

Подовшають ночі у того кохання,

Й даремно волатиме в серці синочок,

           Безплідна надія…