«Вранці море заростає ковилою...»

 

Ми уявляємо чомусь

Прадавню нашу давнину

Немов одсунуту од нас

В якусь космічну далину.

 

Але чому?? Та ж саме тут,

Де стоїмо, де сидимо,

Над скіфським вогнищем до хмар

Здіймався голубий димок.

 

Віки минули – саме тут

Могутній ант поїв коня.

Іще століття – вже русин

підкову зронену підняв.

 

Мільйони ніг ступали тут,

мільйони мрій згоріли тут.

В добрі і злі пройшли вони,

про нас плекаючи мету.

 

Зі стін будівель, із дерев,

із грудок чорних борозен

Уважно дивляться на нас

Всіх предків очі день у день.

 

Бажають знати: якщо ми

Розтанем в мареві століть,

Чи їхню силу збережем –

Нащадків пізніх наділить??

 

Бо не кінець ми й не вінець,

Бо вічний з джерела струмок:

Нащадки йдуть,

Крізь нас грядуть –

Де живемо, де стоїмо!

 

 

 

НИЩЕННЯ ЗЛА

 

               Є таке повір‘я – коли виносити яйце під пахвою,

               то з нього вилупиться нечистий і буде вірним слугою господареві.

 

 

Виношувати сім чи дев‘ять днів

Яйце хрумке під власною пахвою,

Остерігатися, сахатися у сні –

Чи не розбив, не розкришив, не скоїв??

 

За ліктем пантрувати день у день,

Терпіти ляк, чи скруту, а чи скруху –

Чи не піддує холодом ніде,

Чи не дай Бог розхристаного руху.

 

І ось, коли

               вже виносив його,

Коли воно

              готове

                          в світ явитись –

Узяти –

         і  жбурнути у вогонь!

Або під колесом машини розчавити.