«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

                                                * * *

   Ледь виринаю з ранкової дрімоти. Звідки в квартирі стільки світла? Чи на деревах, що під вікнами, за ніч негода обірвала листя? Паркет сліпить очі відблиском сонячних променів. Дивлюся на годинника — за дванадцяту годину дня. Оце так поспала.

    В тій кімнаті, де ми приймали клієнтів, я облаштувала собі робочий кабінет. Кожен мій день розпочинається звідти. Спросоння працюється легко. Тому ванну, сніданок та інше відкладаю  до першої втоми.

   Час від часу в роботі над кресленнями кидаю погляд на диван. Нарешті йому дали спокій. Примощуюсь на наш диван скраєчку. Жалісливо поскрипують пружини. Гладжу рукою зачовгане покривало й міркую: невже це і є місточок між моїм минулим і майбутнім? По ньому я благополучно прошмигнула на той бік. Хто сказав, що мости за собою слід спалювати? Відверта дурниця.  Навіщо це робити? Може, він ще комусь послугує?

Підводжусь з дивану. Якусь мить затримую погляд й подумки виголошую йому панегірик. 

    Сьогодні останній день літа. Пригадую, як з Сашком зустрічали осінь на Хортиці. Якою казковою була та ніч. Чому аж тільки тепер вона казкова? Авжеж, велике бачиш тільки на відстані.

   Сьогодні працювати не буду. Йду на кухню й там буквально купаюся в ніжних і чистих променях сонця. Сюди б ще поклеїти світлі шпалери, поциклювати паркет…

   Справжня насолода після ванни  — це дотик пухнастих  капців, легкого, як літній вітерець, халату. Відчуваю себе промінчиком ранкового сонця. Відчиняю вікно й  з насолодою вдихаю ранкову прохолоду серпня. Ось воно — свято життя! Без зачовганої патетики й надлишку філософії. От тільки чому такий стан триває не так довго, як хотілося б? Хочу бути ранковим промінчиком в пухнастих капцях, в невагомому халатику, викупаною, повною сили. Відчуваю себе  щасливою від того, що не маю нічого спільного з какофонією, що долітає з вулиці у відчинене вікно. Мелодія буття за вікном не здатна нічого змінити в моєму житті.

   Поснідавши, йду на прогулянку, тиняюсь  подвір’ями старих вулиць. Цікаво спостерігати за його мешканцями. Такі собі аборигени міста в місті. Тут, поряд з оптико-волоконним кабелем, протягнута мотузка для білизни, яка в житті мешканців набагато важливіша, ніж загадковий, холодний відблиск кабелю.

  А може,  й не прогулянки, а відсторонене споглядання чужого щастя, безнадійні пошуки втраченого особнячка?

Трошки стомлена, повна вражень, повертаюсь до квартири. Втікаю від світу.

   Нещодавно  затямила: щоб знайти своє місце в цьому житті, з нього слід випасти.  І ще одне: коли з теперішнім покінчено, стаєш заручником минулого. Моє минуле — це простромлена повітряна кулька: судорожно сіпається в просторі, випускаючи повітря, і ось, зрештою, забивається в глухий закуток харківського подвір’я, де колись був мій особнячок.  Дивуюся, як  з теперішнього й минулого  в сірому передсвітанковому тумані  зіткалось полотно  невизначеного часу. Наче кіт,  виринув з туману, безшумно ступаючи пухнастими лапками по паркету, заскочив на диван і згорнувся біля мене бубликом час невизначений.

                                                * * *

    Замість того, щоб працювати, ходжу навмання містом вже другий день.

Може,  перебратись до Юльки? Скляна стеля, й так легко доторкнутись рукою до неба. Навіть навшпиньки ставати не треба. О ранковій порі  приміщення поступово наповнюватиметься сонцем, а вечорами тихесенько і непомітно вкрадатимуться сутінки. Звабливо.

— Привіт, — телефоную Юльці. — З осінню тебе!

— А, це ти. Привіт. Навзаєм.