«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

—  Де ти?

— В гуртожитку.

—  В гості  навідалась?

—  Ми з хакером розійшлись.

—  Давно?

— Здається, вічність.

— А він де?

— Поїхав до Німеччини. Чергове відрядження.

— Зустрінемось?

— Якщо хочеш бачити мене скислою.

— Записуй адресу.

   Юлька обіцяє бути не раніше за годину. Встигну змотатися  до супермаркету, бо й почастувати нічим.

  Обожнюю ранкові години перших днів вересня: сонце, лінивий вітерець, а в ньому — аромати літньої агонії.

   Павутинки — траурні стрічки на сплетених вінках серпня.

   Під осінь люди стають спокійнішими, перегорівши дотла в спекотних місяцях літа.

    Ось так би й зачаїтися до весни. Личинкою загорнутися в креслення.

                                                       * * *

— Хочеш побачити Бога — будь дитиною!

— А якщо я ніколи не була дорослою?

— Горе тобі. Якщо ти не була дитиною — не фізично, а духовно…

— Тобто?

— Уяви собі: ти випадково стаєш свідком жорсткої, жахливої бійки, але це тебе не лякає, а всього лиш дивує. Оскільки  важко зрозуміти, навіщо людині роблять боляче.

— Це не по мені.

— Звичайно, відмовитись легше, ніж зрозуміти.

Цю маячню я змушена була вислуховувати, доки стовбичила в черзі до каси в супермаркеті. Патлата інтелектуальна глиба, бризкаючи слиною, знайшла підходяще місце для виховання своєї пасії. Йому років за п’ятдесят — це точно. Вона — ще школярка. По її очах бачу, що в його белькотінні про Бога вона анічогісіньки не розуміє, але ж як уміє підтримувати діалог! Я так думаю, що і йому власний словесний потік просто до фені. В нього беньки, як у котяри в березні. Здається, ось зараз слиною стече. Не знає, куди подіти свої руки-граблі: то їй на стегно покладе, то на плече, то на шию. Аж пританцьовує.

В корзині дві пляшки «Букету Молдавії», сир з пліснявою, кава й ананас.

Ну, зараз він тобі, дівчино, влаштує фієсту, а ввечері, зморений, вичавленим лимоном покотиться до такої ж, як і він сам, — кінченої дружини-інтелектуальши, яка хворобливо переживає ранню стадію клімаксу. За все своє життя вона так і не збагнула таємниці справжньої насолоди кохання, бо про це не писали в жодній з прочитаних нею книжок.

Уявляю, як вона буде говорити до нього, зморено потягуючись на дивані:

— Де ти ходиш, Максік?

— В бібліотеці.

Кілька порожніх фраз — і знову тиша: шелест сторінок книги, човгання капців та монотонне белькотіння телевізора…

Згодом, під час вечірнього чаю: «Максік, а тобі не здається ця молодь — Сорокін — вульгарною?»…