«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

— Не повіриш — я на колінах просила цього лоха розповісти моєму коханому, що це він розважався, а не я! Причому цей дебіл начебто погоджувався зустрітись з Джагою, вибачався, белькотів там щось, а тільки справа доходила до аудієнції — як в рот води набирав. Потім, нарешті, він здався, виклав йому все, як було, з подробицями, але Дмитро не повірив, мовляв, за долар цей люмпен і рідну маму продасть. Тобто  я підкупила водія, щоб той вигадав про себе історію. Уявляєш, Ара, яка підстава?

— Розумію.

— Солодка, зараза, — Юлька відпиває колу й спльовує на підлогу.

   Я готова чим завгодно зарадити Юльці, але не знаю, як, бо не маю  досвіду в амурних інтригах. Юлька вчилась кохати, а я — жити. В результаті — суцільний незалік.

   Два розпластаних тіла в сутінках готельного номеру. Бачу нас дівчатками в пісочниці запорізького подвір’я. Косо падають промені вечірнього сонця й забарвлюють рожевим відтінком наші білі бантики; цвітуть і пахнуть каштани, поряд, на лавочці, сидять наші мами і обговорюють, як краще приготувати холодний борщ і де дешевше відпочити цього літа в Криму.

«Акадія, — Юлька довго не вимовляла «р», — твій плинц не хоче дружити з моєю королевою. Не бери його більше гуляти. Добле?»

   І знову, повернувшись до готельного номеру, панічно волаю подумки в сутінки: на що ж таке ми повелись, щоб стати тими, ким є зараз? Покажіть мені це! Дайте доторкнутись руками! Я тоді здійму руки вгору і скажу: так нам і треба.

  Зателефонувати Лесьці? Викликати до Харкова? Вона вмовить мертвого, але скоріше відповість приблизно так: проблеми індійців шерифа не колишуть. І правда буде на її боці.

— Підіймайся! Де цей чортів вмикач? — мацаю рукою по стіні.

— Куди?

—Треба щось робити. Ви повинні бути разом.

— Давай ще купимо екстазі, — Юлька наче й не чує, про що я говорю.

— Ні, — рішуче рубаю сутінки долонею, — спершу ми вирішимо, що робити далі.

— Ара, в тебе скінчились гроші? Я ж говорила, на біса було знімати цей номер?

— В мене урвався терпець.

— В тебе повинні лишитись зв’язки з клієнтами. Давай зателефонуємо.  Скільки там? Сорок за годину? Ара?

— Гаразд. Ти хочеш — я куплю тобі екстазі стільки, скільки ти захочеш, але спершу ми домовимося, що ти будеш робити все, як я накажу.

— Обіцяю. Все виконаю, але їдьмо звідси в нашу кав’ярню, туди, де ти полюбляєш зависати.

— Завтра! Сьогодні! Ні — зараз! Ти придбаєш білет на літак і через пару годин будеш в нього. От біда, а віза?

— Вона в мене давно відкрита, але, по-перше: де взяти гроші, а по-друге  — я нічого  нового не скажу. Він не любить, коли повторюються.

— Доки ти будеш бовтатись в небі, я постараюсь не повторюватись.

— Ой, Ара, ну не сміши мене!

— Маєш його номер телефона?

— На мої дзвінки він не відповідає.

— Гаразд. То вже мій клопіт. Йди прийми душ.

                                     * * *

   У відкрите вікно таксі б’є нічний вітер. В струменях пругкого повітря відчувається перша осіння прохолода й зморений подих літа.

   Холоне земля. Мені подобається, як я входжу в свою двадцяту осінь. Коли не закохане нещастя поряд, то з цього всього вийшов би непоганий фільм — без ідеї, без сюжету — просто фільм.