«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

А в цей час його лялечка буде курити травку, дивитись «Шрек-3», відтягуватись з хлопцями в нічному клубі, глушити пиво в під’їзді, вештатись по квартирі, доки пральна машина виполоще забруднену ним постіль.

  Такою б могла бути моя Юлька-філологиня. Поцікавитися б зараз у цього начитаного мачо: «Ось ти, кончіто з немитою головою, що лишилось від тебе самого після того, як ти до ригачки нажерся бібліотечного пилу? Відрижка нервово-паралітичного газу?»

                                                        * * *

   Екстаз добросовісно вершить свою справу. Ми лежимо, розпластавшись поперек широченного ліжка, в трикімнатному люксовому номері готелю «Мир». Десь там, внизу, шумить елітний район Харкова — Павлове Поле. Але ми його називаємо трішки інакше — «Падлове Поле». Пройде декілька років, і на  початку головного проспекту цього району встановлять величезного жеребця з вершником — нібито засновником Харкова, а вдячні нащадки перейменують «Павлове Поле» в «Задупівку», бо величезний жеребець замре на своєму постаменті задом до елітного шматка міста. Але це вже буде потім…

    Щоб дотягнути, тобто приїхати на квартиру, у нас забракло терпіння. Але якщо чесно, то мені не дуже б хотілося влаштовувати все це на стерильній території моєї обителі.

— Єдина пам’ять про нього — подароване авто. Зрозуміло ж, що я не можу на ній їздити. Приходжу на стоянку, відкриваю дверцята, вмощуюсь за кермом і плачу. І ось так можу просидіти до вечора.

— Продай її к бісу! А собі придбай квартиру. Невже приємно швендяти в кімнатних капцях за 300 доларів по брудному гуртожитському коридору? — ледь знаходжу в собі сили, аби щось мовити.

— Подарований тобою ноутбук я продала. Не ображайся, добре?

— До дідька його. Хочеш, зараз купимо новий?

— Потрібні були гроші, аби вклеїти одного типчика. Він на нашому курсі навчається. Нещодавно перевівся з Київського універу. Цікавий хлопець. Правда, читає він Поттера й Кінга, зате в оригіналі. Так ті гроші для мене були як перепустка  до клубу, куди він навідується. Заклад закритий, потрапити не так вже й легко. Уяви тільки, як мені доводилось хитрувати.

   Він живе окремо від батьків. Взагалі «окремо» — це поняття відносне. Поверхом вище — їхня квартира, але з’являються вони там нечасто, бо в Криму мають бізнес. Я виняйла квартиру в тому ж  під’їзді, де й він. Завела собі колі,  у нього — московська сторожова. Собаки допомогли нам стати друзями. Коротше, все склалося так, як і бажалося. Та не довго музика грала. Він виявився суцільним лантухом з лайном: спав зі мною, а на свою квартиру запрошував хлопчиків.

— Що ти плануєш робити далі?

— Може, мені не завадило б  підлікуватись?

— Тільки не тими засобами, які ти маєш на увазі.

— Теж мені лікар знайшовся!

— Тоді поясни, що трапилось у вас з хакером?

— Все через ту чортову автівку. Я ж не вмію їздити. Так і не навчилась. Ну не подобається мені. Джага найняв для мене водія. Цей козел справно перевозив мене з точки «А» в точку «Б». Слухняний такий, без понтів. Не приставав. Коротше, тупо їздив туди-сюди й отримував за це непогані гроші. Мене це цілком влаштовувало. Оскільки він справно виконував свою роботу, старанно доглядав машину, я дозволяла (якщо авто не було потрібним) кататись, де йому заманеться. Приємно давати людині ковток свободи. Так ось, одного разу цей недоумок захворів, наївся досхочу наркоти. Звичайно ж, того дня він не міг сісти за кермо. І тоді  хакер вирішив сам доправити мене на другу пару до універу. І ти уявляєш, як на зло, в його автомобілі двигун почав гнати мастило. Джага вирішив скористатись моїм авто. Ми пішли на стоянку, сіли, а в салоні — два використані презервативи прямо на панелі приладів. Продовжувати далі?

— Досить.