«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

— Познайомтесь, — Юрко підвівся в хмарах цигаркового диму з-за столу редакційної кав’яреньки. — Це Аркадія — наймолодший і найталановитіший архітектор нашого міста, героїня мого сьогоднішнього ранкового ефіру. Її проект отримав першу премію міжнародного конкурсу «Архітектори ХХІ століття». Дівчина не встигла долетіти літаком з Варшави до Харкова, а в аеропорту вже вишикувалась черга бажаючих придбати її дебют. А їй всього лиш двадцять років. Три курси інженерно-будівельного. Вчись, студент!

І вже зручніше вмостившись, рекомендував мене:

— Аркадіє, перед тобою наша знаменитість. Він не надто тямить в естетиці архітектурних форм, проте вщент руйнує брехливі прогнози наших синоптиків. Вадим з небом на «ти». Грім та блискавка — його стихія. І через неймовірну зайнятість він рідко опускається з неба на Землю, через те наша з ним дружба неймовірно міцна.

— А я вас бачила, — кинула на мене поглядом новоявлена зірка архіткектури, в якій я впізнав ту, яка  очікувала на когось  в коридорі редакції сьогодні вранці. — Випадково, в якомусь ток-шоу, і після цього довіряю тільки вашим прогнозам. Цікаво, як це вам вдається?

— Краще запитай в нього, як йому вдається лишатися живим за такої конкуренції.

— Дуже просто. Оскільки конкуренція державна, а значить — ніяка.

Я лишався серйозним, почував себе скуто.

— Ні, я  цілком серйозно, — не вгамовувалась героїня ранкового ефіру, — мені от що цікаво — ваше геніальне прогнозування має екстрасенсорне походження, чи фундаментально-академічне?

— Я не знаю, яке походження, але насправді все доволі легко, а от пояснити — важко. От, наприклад, так само, як ви відчуваєте пропорції, форми. В мене аналогічне сприйняття природи. В якусь мить відчуваєш себе травою, деревом, річкою, а вони про погоду — все знають.

— Аркадіє, нехай це тебе не насторожує — він ще не дерево, — розсміявся Юрко, — і ти в цьому переконаєшся.

— Жартуєте? Чи це післяефірна  релаксація? Але мені справді дуже цікаво.

— Гаразд, тільки цю тему ви обговорити без мене. Давайте краще чогось вип’ємо.

— Вадим, що ти будеш?

Я замовив горілки, Аркадія — «Рислінг». Вмить відчув себе доволі комфортно й затишно: наче ми, які сидимо втрьох за одним столиком, знайомі багато років, у нас безліч спільних поразок і перемог. Ніхто ні від кого нічого не приховував, тому що ми завжди були разом.

   Цей несподіваний, не зовсім справжній затишок  на мене подіяв настільки зворушливо, що навернулись сльози. Словом — розкис. «Натікання хмарності перед холодним фронтом», як говорять синоптики.  Нерви здають. Старію. Не в міру сентиментальний, занадто вразливий, чутливий, стомився від грубощів життя і готовий пустити сльозу від випадкового дотику пухленької рученьки 18-літньої дівчинки. Про це я розмірковував, ретельно миючи руки в туалеті. Піду додому. Скільки ж можна, старий дурню, грати? Звідки ця жалість до самого себе? Помічаю, що за декілька кроків стоїть, витріщивши очі, голубий і  натхненно  потирає рукою матню.

  З місця,  не ступивши й кроку,  легко можу дати йому ногою в живіт. А потім різкий удар в п’ятачок, щоб навзнак головою — і рожеві соплі на брудну кахлю.

— Не витріщайся, а то  хребет у труси  висиплеться.

— Між іншим, — затьохкав він своїм голосочком, — тут давнішня стрілка для хлопчиків.

   Боже мій, і тут не залишилось місця для нормального життя! Окинув поглядом цю жалюгідну істоту.

— Йшов би ти, хлопчику, краще до дівчаток, — застібуючись, я поплівся до дверей.

    Доки  пробирався до нашого столику, згадав, що так нічого й не довідався про проект Аркадії. Юрко  не дав і слова мовити. Скільки вже сидимо, а я нічого про неї не знаю.