«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

   Вчора близько другої ночі на вишці цього посту застрілився Мишко Хом’яков. Водій-механік нашого призову. Цієї весни у нього мав бути повний дембіль. Вставив до роту дуло автомату, зняв валянки і натиснув гашетку великим пальцем ноги. Автоматна черга з чотирьох куль. Четверта прострілила навиліт голову і зрикошетила об залізний стовп. Глухі постріли, їх навіть не почули на сусідньому посту.

  Десятий пост — сама віддалена точка полкового караулу. Через те його так і називали: «Камчатка на Камчатці». Стоїш на вишці, а навколо — одні горбики припорошених снігом танків — «законсервований бойовий резерв», з якого ми іноді згвинчували необхідні запчастини. Позаду — огорожа, поверх якої колючий дріт. Там — цивільне життя. Правда, в цивільного життя вигляд гнітючий, особливо взимку: кущі і рідкий ліс карликових берізок аж до самого підніжжя сопок.

    Справжній кінець світу. Стирчиш на вишці або маятником ходиш по периметру і відчуваєш себе дитиною, яку загубили неуважні батьки. Гнітючий стан. Під кінець зміни тільки одна єдина думка — скоріше б вже прийшов караул.

   Вдень ще не так, а коли поночіє і за кілька кроків темінь поглинає постаті хлопців з караулу, не довго думаючи, стягуєш зубами трьохпалу рукавицю, пересмикуєш затвор. Метал обпікає холодом…

   То ж кому захочеться стовбичити дві години там, де снігом присипана кров веселого бешкетника Хом’якова? Ті, хто стояв у караулі  вночі  на десятому посту, розповідали, що нібито чули, як ляскає метал затвору й скриплять дошки на вишці (можливо, від морозу), наче там хтось ходить. До вишки навіть вдень ніхто не наближається, а це вже  грубе порушення Статуту караульної служби.

   «Пересмикни затвор», — говорить наостанок старший караульної зміни і зникає в темряві ночі.  Дві години за північ — в  Харкові шістнадцять. Субота. В гуртожитку тільки-тільки розпочинається життя.

                                                    * * *

   Патякання п’яного журналюги подіяли на мене гнітюче. Але й додому я не поспішала. Не хотілось знову опинитися одній в чотирьох стінах. Здавалося б, ще зовсім недавно самотність тішила, а нині — розчавлює. Напевно, що причиною всього цього — круговерть та суєта з конкурсами, діловими перемовинами, адаптація до студентського життя. Кінець роботи над проектом потужною хвилею викинув мене з затишного кубельця у світ набундючених і аномально добрих та веселих людей. Відчуваю себе незатишно, бо як тільки знову занурилася в життя, на мене накинулись і почали вимагати гри за правилами, суть яких — повна відсутність правил. Це втомлює й до того ж — нецікаво.

   Одне втішає: за отриману перемогу на конкурсі батьки готові носити мене на руках. Будувати офіс за моїм проектом вони передумали, оскільки привабливішою виявилась сума гонорару за проект (коли його продати) — 12 тисяч доларів. Вони говорять, що я повинна  придбати власне житло в Харкові. І не важливо, чи мешкатиму я в цьому місті після закінчення вузу, чи ні. Придбай — от і все.

   Та я і не перечу, оскільки сама над цим питанням  розмірковувала ще раніше. Батьки готові хоч зараз добавити до гонорару необхідну суму і купити квартиру. А в мене не здіймається рука продати проект мого особнячка. Подарувати — запросто, а продати — ні.

   Нарахувала шість дзвінків автовідповідача — всі вони хочуть викупити мій особняк, запрошують до співробітництва. Один такий впертий тип без церемоній прямо сказав: «За навчання ти, дитино, не переживай. Забажаєш, то хоч завтра тобі додому принесуть диплом з відзнакою, але за умови, що ти працюватимеш в нашій фірмі».

    Чого тільки не доводиться мені вислуховувати?! Я нездатна переварити одразу стільки інформації і  прийняти конкретне рішення. Єдине, що остаточно вирішила,  — квартира, яку винаймаю, де вдруге народився особнячок, невдовзі стане моєю. Господарі все ніяк ціни не складуть. Вже другий тиждень думають. Звабливим мені здається й пропозиція стосовно диплому та посади помічника директора будівельної компанії. Це варто обговорити з батьками.

   Палю навпроти відкритого вікна. Зривається дрібний дощик. Я тепер часто озираюся назад, все намагаюсь логічно переосмислити ланцюг  минулих подій. Та нічого путнього з цього не виходить. Кожен день, місяць — все як окремі частки мозаїки: якщо зліпити їх докупи — ніякої логіки, і якщо фрагментарно — ніякої логіки.