«Про що шуміли дощі», роман (2 частина)

   Чому ми слухаємо тільки себе: і не важливо, розповідаємо, чи мовчимо? Звідки бажання безтактно нести порохняву у вічі співрозмовнику? Ми весь час завантажені, посилаємось на зайнятість, брак часу, але ж насправді зайняті всього лиш самими собою. І головне — нікому від такої зайнятості не стало легше, краще, світліше.

     «Так недовго і втопитися. Тільки п’ятки мелькнуть, і тихе плесо вкриється дрібними бульбашками, — крадькома заглядаю в карі очі Аркадії. — Що вона робить в цьому місті? Доки не пізно — потрібно її рятувати. Я готовий віддати власний човен і рятівний жилет. Якщо сумніватиметься, що корабель справді йде на дно, — силоміць виштовхаю за борт. А чому, власне, це мене хвилює? Насправді ж хвилюють мене випита горілка й карі очі навпроти. Один раз поглянув — і вже дурень».

— На коня? — запропонував Юрко.

— Вже час, — погодилась Аркадія. —Тільки за умови, що я пригощаю. Доволі прекрасний коктейль «Сублімація». Варто спробувати.

— Любиш випити чи сублімувати? — я помітив, що Аркадія не захмеліла, тоді як ми з Юрком добряче напідпитку.

— Ні те, ні друге, бо на жаль, наслідки в обох випадках однаковісінькі, — серйозно відповіла архітекторша.

   Любуюся її тоненькими, білими пальчиками на синьому склі фужеру й згадую Руслана. Цікаво, як би він охарактеризував її руки?

   Їй — 20, нам — 35. Якими ж древніми й затяганими виглядаємо ми зараз в її очах! Нудні, раз у раз повторюємося, частіше згадуємо про минуле, ніж розповідаємо щось нове. Її фундамент — інет, call-back, мобільник, Гаррі Поттер… І завтра для неї настане кінець світу, якщо плентаючись в ванну, вона виявить, що «не має зони покриття».

    Що я тут роблю?

   Додому її проводжав Юрко. З’ясувалось, це зовсім поряд. Я б і сам  охоче пройшовся поряд з ними сонними вуличками міста. Краще іншим разом, бо напідпитку  я занадто сентиментальний, від мене нестиме нафталіном.

На вулиці обмінялися номерами телефонів. Прощаючись, наголосив, що хотів би ще раз побачитись, поговорити про архітектуру. А вона, посміхнувшись, відповіла, що взаємно сподівається на зустріч, оскільки так і не довідалась про таємниці незвичайного прогнозування.

   Десь йшов дощ. Точніше — поблизу сусіднього Бєлгорода. До ранку, а може й раніше, водяні хмари накриють Харків. Щоб скоротити шлях до метро, плутаю дворами, бо, ще чого доброго, не встигну. Скоро дванадцята ночі.

                                                          * * *

    Ніщо так не врівноважує в темноті, як дотик до холодного металу затвору автомата Калашникова: тугість пружини, різко смикнути до себе, тільки мить — і патрон в патроннику. От тепер можна переходити на «ти» з темрявою…

«Зніми запобіжник. Пересмикни затвор», — армійська звичка намертво, фарбою татуїровки в’їлась в тіло моїх шкідливих і вже не потрібних звичок.

«Дембель стал на день короче,

Всем дедам — спокойной ночи.

Пусть приснится водки — море,

Пива — таз и ваш дембельский приказ…»

   Когось з молодшого призову поставили на стілець читати вірші. Ми намагаємось заснути хоч на півгодини. Наш батальйон не допустили до зимових дивізійних навчань через низьку готовність техніки. І ось вже другий тиждень, через добу заступаємо в караул. «Через день — на ремінь», — майже віршами говорять про таке життя.

   З капелюха ротного (він заступає начальником караулу) тягнемо фантики: кому який пост дістанеться. Настає й моя черга тягнути фантик. Хлопці полегшено зітхають: в моїй руці папірець з цифрою десять.

   Пост №10.