«Німб», уривок з роману

- Шановний Петре Васильовичу, пан Роман і я схиляємо перед вами голови за ваші терпіння в застінках тих кагебістів, ми завжди поважали і поважаємо таких людей, які пройшли те горнило наруги над всім людським. Як бачите, пан Роман все ж зумів передбачити події, але, як він сказав нам із покаянням, не зміг їх випередити. Йому того дуже шкода і тому він хоче виправити становище. Тепер таке повторитися не повинно. Відтепер ми будемо завжди з вами і будемо вам допомагати. Більше того, за тими всіма останніми нашими подіями пан Роман і всі ми переконалися у багатьох ваших прекрасних рисах і вони нам припали до душі. Ми тепер ваші соратники і вважаємо, що у вас є великий потенціал лідера і переможця. Ви тепер уже не можете розраховувати тільки на себе. Навколо вас, поки ви були в тюрмі, зібралася велика вибухова сила, яка здатна як принести користь, так і шкоду нашій державі.

Не сумнівайтеся і не заперечуйте, це так. Ми вам покажемо останні публікації в газетах, і ви самі зрозумієте. Не знаю, чи можна так сказати щодо вас, але в деяких випадках ви вже і не сам собі підвладні, а є вже знаряддям волі людей. І ви повинні стати на їх чолі... Вони націлені іти за вами. А ви повинні повести їх до кращого життя.

Стоп... Не поспішайте робити висновки. Ми привезли вас сюди, щоб ви подумали, зважили все, поговорили із сім’єю, підготувалися. А ми вам в усьому допоможемо. Надамо все, що потрібно, у вас не буде ні в чому – в розумних, звичайно, межах, – нестачі. Діти ваші будуть під охороною і будуть вчитися вже в іншій школі, де до них ніхто не буде мати жодних зайвих запитань. Ми зробимо їхнє життя щасливим. І, до речі, спокійнішим, ніж було в останні дні, коли їх діставали всякими розпитуваннями, а також і навмисним, і ненавмисним переслідуванням.

Від вас поки що буде вимагатися небагато. На роботу ви ходити вже не будете, так само, як і ваша дружина, бо, як ми подумали, це тільки ускладнить вам життя. Ми вже все владнали і вам турбуватися ні про що не треба.

Але зустрічатися з людьми треба обов’язково. Вони чекають на те. Ви самі бачили. Ви їм потрібні. Власне, вони зачекалися вже на когось такого, як ви. Ви їм просто послані. І вам треба поволі призвичаюватися до свого стану. А далі побачимо, як буде. Щоправда, ми певні, що все буде якнайкраще.

Нашим завданням є поки що забезпечити ваш добробут і нормальне життя, тому сприймайте все, як наш дар вам і як віру у вас. Ну, нехай свого роду скромний аванс за ваші майбутні досягнення.

Коли Петро Васильович слухав того чоловіка в окулярах і з борідкою, такого м’якого інтелігентного і гладкослівного, то він навіть жодного разу його не перервав. Для нього всі ті слова навіть не потребували коментарів і пояснень. Все було, з одного боку, як на долоні, а з іншого виглядало на цілковиту маячню. Він або говорить із ненормальними, або сам ненормальний. Хоча отой худий в окулярах час від часу йому скидався на якогось чортика із табакерки. Справді, ото пан Роман його шеф, а сам він чортик. Мефістофель якийсь. Петро Васильович навіть обернувся на них, коли виходив, у черговий раз цілком розгублений. Така кількість інформації одночасно була не для нього. Саме тому, коли його спиталися, чи нема у нього наразі якихось запитань, чи прохань, то він попросив, щоб йому дали змогу побути самому і подумати. Наче він не сидів стільки часу перед тим у камері.

Пан Роман навіть не встав з крісла, коли Петро Васильович виходив. Він лише всміхався. У його посмішці було щось таки справді від абсолютного володаря ситуації. І поблажливість, і зверхність, і хитрість, і ледь вловима жорстокість, і навіть якась така свого роду любов. Ну, як то будь-який порядний капіталіст любить свій завод, але разом з тим готовий з нього витиснути все, щоб тільки забезпечити собі і подальше збагатіння.

х х х

А Петро Васильович у “своїй” кімнаті, куди його привели, довго стояв біля вікна і дивися на тихий ліс вдалині, на здоровенного пса, який бігав у дворику, і не міг до кінця пояснити собі всього, що з ними сталося за ті короткі дні. Власне, він був у шоковому стані. Настільки все раптово змінилося. Він тут, Наталя, діти тут. І ця незвичайна краса і тиша навкруги... А там десь якісь мітинги, екзальтована Ніна Павлівна... Якийсь жах... Він так і не наважився сісти ані на розкішний диван, а ні у широченне шкіряне крісло, ані у крісло-качалку, ані навіть на постіль на великому двоспальному ліжку...

Так і простояв, поки хтось із обслуги не зазирнув досередини і не запросив його до їдальні, де вже зібралися всі “для загального знайомства і призвичаювання”. Все було спочатку напружено, важко і незвично. Тільки пан Роман почувався легко і весело. Постійно підкреслював, що усе готувала Наталя Іванівна, і що у неї є хист. От вміє творчо використовувати рецепти і так добре розбирається у продуктах. Все винятково. Все піджартовував, що Петрові Васильовичу пощастило з такою куховаркою.