«Німб», уривок з роману

- Не можу я! Я взагалі не маю права втручатися в твоє життя. І чому взагалі має хтось у нього втручатися без твоєї згоди?! Поки ти не схочеш, то не має і все. І взагалі чому раніше я не мав права тобі щось радити, а тепер маю?

- Ви... тепер зовсім інший.

- Інший... Слухай, якби я мав тобі щось казати, щось радити, то сказав би – іди собі, виходь заміж, роди дітей і не мороч голову зі тим монастирем.

- То ви мені так кажете? Так буде краще? – замислилася Галя.

- Я не знаю, як буде краще! Просто я скоріше хотів би тобі такої долі, а не щоб ти через мене вирішувала щось про монастир. Хоча... – він подивився на Галю протяжно, і щось справді наче потойбічне було в тому погляді... – А може... мені щойно прийшло до голови, я досі тебе ревную... в тому числі і до того монастиря.... Чому то я справді так проти нього наставився? А чому тебе взагалі той монастир так притягнув?

- Не знаю, я подумала, що якщо ви на мене увагу звернули, то ж мабуть не спроста...

- Ясно... -- Петро Васильович схилив голову. – А я взагалі то тепер думаю – а чим той монастир добрий? Що роблять ті люди, які там живуть? Богові служать? А люди собі самі по собі? Хай собі люди живуть як хочуть, головне, щоб ми спасенні були? Головне собі у бога шлях до раю вибити? І якщо замислитися, то що там найголовніше у тому монастирі? Відмова від мирського? А яка та відмова найголовніша? Від їжі? Ні. Їдять там всі однаково. Ну скромніше, але все одно їдять. Від гулянок? Ну... свята свої у них все одно є. Віддавання молитвам? А що їм заважало то робити у звичайному житті? Іншим же не заважає. Ходять собі до церкви і хто скільки хоче, стільки й молиться. Від роботи? Ну, тут вони часто кажуть, що там всі мають свій обов’язок і всі працюють. Не тільки на милість від працюючих живуть, але себе теж прогодовують. От і виходить – що головна мета – відмова від сексу. Наче б то найбільшої спокуси. Тобто від народження дітей. Тут нібито найбільший гріх. Але якщо народжувати дітей гріх, то тоді взагалі жити гріх. Якби ми всі стали монахами, поділилися на неторканих чоловіків і жінок, ото і світ би пропав. Нащо Богові світ, який мав би пропасти?...

Галя мовчала.

- То ти мала намір просто від сексу відмовитися? Чи що?

- Ну, не тільки... Головне – це служіння єдиному Господу... Так священик казав. А для того треба відмовитися від всіх мирських принад, грошей, влади, насолод, ну і молитися постійно.

- Але він би ще додав, що то мало б бути покликання. У тебе є покликання?

- Я не знаю...

- Але зі священиком ти вже радилася...

- Та ні, я просто питалася.

- То я тобі скажу, що він тобі краще порадить, він знає, що казати, і він на то є, а я ні... Краще іди до нього... Ти до мене приходила, щоб я тебе пробачив? То я пробачаю. Я не мав і не маю на тебе зла. До того ж ти казала своїм друзям правду і цілком справедливо наді мною сміялася... Ти ще щось маєш сказати? Бо мені вже сигналять, що мушу йти.

- Не маю... хіба що... – Галя встала і подивилася на Петра Васильовича якось дуже вже перелякано-серйозно. – Якщо не в монастир, то... я б хотіла мати дитину від вас!

Після того вона розвернулася і мало не кулею вилетіла з кімнати, оскільки Петро Васильович від здивування і брови підняв, і очі вибалушив. Ну, якщо бути Галею, то таку реакцію можна розцінити лише одним способом – як праведний гнів на неймовірну образу.

Що ж до Петра Васильовича, то його змусив витріщитися, по-перше, якийсь такий несподіваний поворот – “ну, як не до монастиря, то давай мені дитину”, а по-друге, хіба що в дуже давніх еротичних фантазіях він міг припустити собі думку, що хтось, тим паче Галя, може звернутися до нього з таким проханням. Нехай, про неї він, може якраз так і фантазував колись, але сам розумів, що то лише дика фантазія на хвильку збудження, і до того ж ніколи б не наважився, навіть при тому збудженні, на реалізацію такого прохання. То була б занадто велика відповідальність.