«П’ять життiв, прозоскайп», роман

- Треба мати гарантію, що хеч з автоматом.
- Що за хеч?.. Молоток, я не подумав.
- І де і коли зібраний? Ваші заводи максимум рік нову лінію обслуговують за інструкціями. Потім – як скрізь.
- Ти вже й про «скрізь» знаєш. Не збираєшся лишатися?
- Якщо лишать, чому б ні. Після капремонта.
Остап з Олесем, не відриваючи губ від фужерів, всміхнулися. Олесь – зі спорском вином, яке досмоктав і показав пальцем Остапові, що пити більше не буде. Остап глянув запитально на Данила.
- Давай. 
Данило протягнув монголоїду чисту склянку і зірвався враз з місця.
- Далі без мене… Сорок тисяч баксів. Треба мати. А скільки дозволять – скажете потім.
Він зі свистом втягнув у себе краплі давно випитого соку, гахнув склянкою по вишневій столешні і зник у сходовій дірі вниз. На набережній  притиснувся до липи, дивуючись не тому, що бачив, а собі – ані грама люті. Лише подивованість. І ошелешеність: метрів за сто від нього до Лізи підійшла брунатно поперехрещувана на плечах і животі Женя, кинула на пісок пляжний свій козир – циновку, перевірила у перетвореному на фонтанчик волоссі наявність потрібного числа шпильок і лягла  до малої майже лоб в лоб. Знайомими вони не були, але  мала щось Жені відповіла, та в кілька прийомів вирівняла свої плечі з дівочими, і все – жінки розговорилися. Про що? Не про нього – це факт. Завірений ватагою підлітків, які, цілком можливо, слідкували за Лізою давно, але падати один за одним поруч встидалися. Тепер можна – мати  поруч, місця міняти не буде. Така класна ляля…
А тобі що до того?.. Нічого. Дивлюся.
Данило бачив більше, ніж бачив… Пляжі і просто людні й безлюдні місця з жіноцтвом… без нікого, крім себе. Не домашньої себе, не сімейної себе, не комусь потрібної чи нікому не потрібної себе, а себе нічийної. Згодної на будь-які несподіванки. Як вони будуть сприйняті, на що обернуться і чим запам’ятаються – свідомості не зачіпає. Свідомість теж нічия… Тіло, довкола якого все на цьому світі крутиться, жодної участі у цирковій цій виставі не бере. Хоч саме ним доведеться розраховуватися  за вибуття з реальності. Для нього садистської – його з неї нагнали. 
Чи він сам себе нагнав? Забувши, що все забувається… 
Цілий пляж життів, утеклих з міста, як втікає з ока сльоза. У нім народжена і в ньому зайва. Якщо хочеш тим оком бачити. Плутанина думаного не заважала ясності тямленого: між ним і ворухким приріччям виросла стіна. Зійди він вниз, і її не стане. Але сходити не можна: молода і старша, м’ягко кажучи, знайомі з його перед ними з’явою почуються тим, чим вони не є – шльондрами. Про Євгенію так думати не гоже, про малу – боляче. Тоді він шльондра. Теж неправда. Про що вони розмовляють? Знаючи одна про одну те, що знають. Шкода, якщо Ліза меле дурниці. Вона розумна. По-своєму. Дурною можна вважати Євгенію. За те, що до цього опустилася. А до чого вона опустилася? Поглянь, як тактовно малу слухає.  Щось перепитує. Він на таке не здатний. І мала, здавалося, не здатна. Не чутися, а справді бути абсолютно спокійною. То, хлопе, не цирк. І не театр. То життя. Вважаєш, що в ньому розібрався. Вважай.
Данило виступив з тіні липи і ледве не присів від зчерку по ньому погляду старшої жінки, потім шмаркачки. Ні – здалося. А якщо не здалося – все рівно йди, куди зібрався. 
Невже вони справді його помітили?  І не відреагували? Ні, ні й ні! А найскорше – так. Фантастика.