«П’ять життiв, прозоскайп», роман

- Чому так печально?
- Забагато хотіти – те саме, що нічого не мати. Пам’ятаєте мою малу. Вже не мою, але це нічого не міняє. Між бажаннями повинні бути паузи. Чи відстані. Коли відстані великі, то й бажання стають більшими.
- Її хтось перехопив?
- Там нема чого перехоплювати. Переклав з місця на місце і працюй… Це я так, зі зла… Дивлюся на книжки, а думаю про неї. Виросло, бідне, серед голих стін, і те саме всередині. А може, й не те. – Данило підійшов до полички з фігурною порцеляною. – Трохи вона. – Балерина, яку він зняв з білого клаптика замші, ледве з пучок  не випорхнула. – Пробачте. Вчора трохи перебрав.
- Кінчай! Пити. Зараз надеремося востаннє. Може, й потоваришуємо. Ходімо, покажу кімнату, з якої почнемо. 
Про потребу проекторського закутку, екрану, глядацької зали і галерейних рядів на стінах непотрібної тепер спальні було мовлено ще в машині, тепер належало  переконатися, що обидва вони хоч трохи тямляться на шляхах до втілення цієї забаганки з кошторисом, в який господарю  бозна- чому закортіло додати ще багато чого. Але не це зараз головне:
- Ти рибу їси?
- А чого ви питаєте?
- Зі вчора лишилася. Я маю повариху. Пішли, покажу.
Ні поварихи, ні риби вони так і не побачили, бо почали з бару.  І  – забутої зранку на кухні курки. Вже роздертої, з цілою тарелею малосольних огірків, до яких  
господар збирався додати  гарного норвезького оселедця.  Не вийшло: магазин «Океан» на площі Чілі з голови втік. Оселедці, само собою, теж. Та й кому вони потрібні  після підсиленого «Абсолютом» рому, маслин, в’яленої оленини, розігрітого плову, скрику «Ша!» і з’яви на столі свинячої ноги. Вудженої. Ти тямиш, що то таке? 
- Абсолютно.  В якому морі?
- Що?
- Вуджено?
- П’ять балів. Телефонуй до малої. Я вас помирю. Стіл, сам бачиш, для весілля.
- Нізащо!!! 
З цього вигуку розпочався, як не дивно, рух до тверезості. Не повної, але й не балакучої. Господар навіть пропонував викликати таксі.
- Яке таксі! Я вам просто дякую!
- За що? То я тобі дякую.
На тому й розійшлися. 
Проспавши після таких пригощень щонайменше годин по дванадцять. Данило – під ногою Лізи, яка ніби й не пила. А втомитися – втомилася.