«Колій», оповідання

Глава 5.

Про ножі я знав усе: розміри, форми, особливості заточування різних матеріалів. Юрій Васильович не сильно надихнувся моєю ідеєю, проте дав «зелене світло», і на дверях нашої невеликої майстерні в прибудові до однієї з багатоповерхівок Житомира з’явилася відповідна табличка. Початок ми поклали.

Дивно, та дуже скоро новий вид діяльності спершу хутенько зробився таким самим успішним, як лагодження взуття, а відтак і переплюнув його. Складалося враження, що загострити ніж — це чи не найнагальніша потреба будь-якого житомирянина, його таємне бажання, котре він викохував роками. Та чи принципово це, коли до тебе приносять щодня по двадцять, а то й тридцять ножів?

Спершу наш тариф був вельми демократичний: одне лезо — п’ять гривень. Можливо, комусь це здасться задорого, та, по-перше, я гострив ножі професійно, що називається, «на роки», а по-друге, клієнти були згодні на таку ціну та, як я вже казав, приходили до нас у такій кількості, ніби ми тут не ножі заточували, а роздавали безкоштовні продукти.

— Гляди, Максиме, — тішився Юрій Васильович, — а твоя ідея була таки нівроку. Може, ми припинимо лагодити взуття й сконцентруємося винятково на ножиках?

Я був не проти, тим паче, що із мештами поладнав не дуже добре, а проте вже тоді у мені прокинулося дещо, ім’я чому я дізнався значно пізніше, — підприємницький хист. Та порадившись також із Ганною Михайлівною, лишили і те, і те: обачність горбів не наробить, чи не так?

Тривали й мої студіювання української мови. Тяжко згадати, скільки часу минуло, поки я почав говорити більш-менш пристойно. Сталося це непомітно: просто взяв і позбувся суржику. А ще пані Ганна постійно приносила мені нові книжки, за якими я залюбки просиджував обідні перерви та вечори, коли ми всі разом не вибиралися кудись гуляти.

Життя не те що налагоджувалося, а вигравало такими барвами, яких я ще зовсім недавно не міг і уявити.

Одного вечора ми з Юрієм Васильовичем, як і завжди, мали чимало справ. Літній чоловік сидів на улюбленому ослінчику («Ще моєї прапра!» — пишався він зазвичай, коли його питали) і лагодив якісь чудернацькі, абсолютно неймовірного ядучо-зеленого кольору китайські чоботи. Переді мною на столі лежало сім ножів — усі з одного набору, досить професійні та якісні. Юрій Васильович укотре силкувався присобачити на місце підбір, але той ніяк не хотів кріпитися.

— Чорт забирай цих китайців, понавигадують казна-що, а ти сиди мучся. Правду кажуть: заощадивши раз, заплатиш утридорога.

— Може, варто його посадити на клей? — запропонував я. Мені було прикро дивитися, як пан Юрій уже годину намагається прибити проклятий каблук на належне місце.

— Ет! Той клей... Воно ж розлізеться, щойно трапиться перша калюжа. А хочеться не схалтурити, а зробити роботу. Люди нам довіряють, Максиме, і не гоже було б...

Договорити Юрій Васильович не встиг: гучно відчинилися вхідні двері й до приміщення ввійшли троє чоловіків в однакових костюмах. Я впізнав їх одразу й зрозумів, про що буде розмова, ще до того, як вони заговорили.

— Антонюк Юрій Васильович тут працює? — поцікавився той, що по центру, не привітавшись.

— Це я... — Юрій Васильович відклав китайський ширвжиток убік і звів погляд на прибульців. — Ви бажаєте полагодити взуття?

Трійця стовбичила при вході й пильно оглядала нашу невеличку майстерню. Їхні лиця лишалися незворушними, та я міг би закластися на що завгодно: їм не подобалося, ба навіть огидно було тут перебувати, хоч вони й стримувалися.

В якийсь момент головний у трійці подивився на мене. Наші очі зустрілися і... Не знаю, чи він мене впізнав, але він прикипів до мене поглядом, неначе хотів продрилити у задній частині мого черепа дві дірки.

— Дійшли до нас чутки, Юрію Васильовичу, що ви займаєтеся бізнесом, а податків не сплачуєте...

Та-а-ак, та сама пісенька. Зрештою, а чого слід було сподіватися від владних посіпак? У деталях пригадалася перша зустріч із цими трьома й ті зміни в житті, які вона спричинила. Тяжко сказати, чи то на зле вони приходили свого часу до мого обійстя, чи то на добре, та після їхнього візиту все стократно змінилося. Все — від місця мого проживання й аж до справи, якою я займався теперечки.

— Ми змушені вам повідомити, — вів далі головний, — що на вашу майстерню накладено арешт, а весь... інвентар... — він окинув поглядом нехитрі інструменти Юрія Васильовича, які лежали тут і там, — буде конфісковано. Що ж до вас особисто, ви мусите сплатити штраф у розмірі...

Далі він назвав таку суму, що в нас із паном Юрієм синхронно відпали щелепи. Таких коштів майстерня не могла принести навіть за рік, навіть із максимальним корисним навантаженням. Це, либонь, чи не повна вартість квартири, у якій жили мої друзі.

— А вашого компаньйона... як звати? Він є співзасновником нелегального бізнесу чи просто найманим працівником?

Усі присутні (навіть Юрій Васильович, якому з переляку аж мову відняло) вичікувально дивилися на мене. І тут, де мала б виникнути ніяковість, мені на думку спала одна ідея — враховуючи обставини, єдино можлива, дарма що далеко не обов’язково правильна.

— Шановні, — почав я, — власне кажучи, майстерня належить мені. Не знаю, що саме й від кого ви там чули, але це — повністю мій задум і моя його реалізація. Просто Юрій Васильович із дружиною — мої дуже добрі знайомі, а оскільки вони вже трішки літні, то мені спало на думку допомогти їм підзаробити... Ви ж самі розумієте, які у нас маленькі пенсії, чи не так?

Костюмована трійця вирячилася на мене так, немовби я щойно розповів про успішний досвід телепортації. Ясна річ, вони не повірили жоднісінькому моєму слову, але навряд чи мали якісь докази, що суперечили б сказаному. Фактично моя гра була ва-банк, і це розуміли всі — і я, і представники влади. Лишалося тільки сподіватися, що в цій своїй грі я не здамся раніше, ніж того вимагатимуть обставини.

— Гаразд... — промовив один із чоловіків опісля тривалої паузи. — Дуже добре... Тобто, тіньовий бізнес, оця майстерня — це все ваше? Даруйте, як ми можемо до вас звертатися?

— Максим. Так, усе моє.

— Що ж... Чи можете ви якось підтвердити те, що сказали? Адже за нашою інформацією...

— Ваша інформація — всуціль брехня, — перебив я. — Не знаю, хто вам там патякає, але ця людина, очевидячки, або несповна розуму, або просто комусь за щось мститься. Взагалі я на вашому місці не довіряв би сарафанному радіо — ви ж серйозні люди, а поводитеся достоту як бабусі біля під’їзду.

Так, це був дуже великий ризик, поготів що тепер я міг заприсягтися: мене впізнали. Зрештою, а що можна втратити через таку затію? Юрієві Васильовичу та Ганні Михайлівні годилося віддячити за їхню гостинність і віру в мене, і я просто не зміг би собі пробачити, якщо на їхнє майно наклали б арешт.

— Що ж... Якщо так... На майстерню однаково буде накладено арешт, а інструменти ми конфіскуємо, якщо ви не сплатите вказану суму впродовж тижня. Що до вас... Максиме, — головний чоловік у костюмі скривився, — то наполегливо раджу вам завтра о дев’ятій ранку з’явитися до найближчого відділення податкової інспекції. Там і поговоримо. Вам потрібно виписати письмове нагадування?

— Ні, — кинув я. — Обов’язково з’явлюся рівно о дев’ятій. Каву я полюбляю без цукру — раджу звернути на це увагу. Тож до завтра.

За дві хвилини гості покинули нашу майстерню, а ми на вхідні двері повісили величезний замок.

— Що ж ти наробив, нерозумний? — прошепотів пан Юрій якнайтихіше, коли ми йшли додому.

— Вірте мені. Все буде добре. А ще... Чи взяли ви додому ті страшні китайські черевики?

Юрій Васильович розгублено кивнув на пакет, який тримав у руках.

— Що ж, чудово, — всміхнувся я. — Здається, в мене є ідея, як нарешті присобачити туди той підбір. І якщо ви не заперечуєте, то я сам зателефоную чоловікові, який приніс ці черевики, і сам віднесу йому їх завтра зранку.

 

Глава 6.

Я завжди вірив своїй інтуїції — поклався на неї й цього разу.

Юрій Васильович, звісно ж, розповів Ганні Михайлівні всю нашу пригоду з податківцями, тож вони обоє зажурилися. А я знав, що все має швидко владнатися. Та вони ні слухати мене, ні вірити мені не захотіли.

Щоб не бачити їхні розтривожені очі, не чути постійних зойків: «Що ж тепер робити?» — я сів у своїй кімнаті лагодити ті кислотно-зелені черевики. Поки працював, розмірковував про замовника, який приніс нам їх у майстерню.

Мій внутрішній голос підказував, що той чоловік, скоріше за все, місцевий депутат. Добре вдягнений, напахчений різкими парфумами, ще молодий, але вже з легкими залисинами; почуває себе впевнено, трохи лукавий, малоприємний зовні, до похвали ласий. І хай би як він одягався, його сільське походження видавало все.

Я чомусь вирішив, що ці бридотні черевики — його подарунок коханці, а не дружині, в якої ще той смак, як я бачив. З чого я зробив такі висновки? Дружина, скоріше за все, сама принесла б черевики, а так — ні, чоловік прийшов. Та й не дуже мені вірилося, що біля такого «налакованого» пана, як цей, офіційна дружина дозволила б собі ходити в явному ширвжитку. Крім того, він навіть не поцікавився, коли можна забрати взуття з ремонту. А купив, швидше за все, на ринку «Рада», ще й за чималі кошти, бо полінувався ходити обирати кращі.

На наклеєчці, яка була прикріплена до черевиків, Юрій Васильович записав номер мобільного й ім’я: Анатолій. От я зранку й набрав цього чоловіка. Домовилися про зустріч.

Своїй житомирській «сім’ї» сказав, що завезу черевики замовнику, а потім — у податкову. Обіцяв усе владнати, порадив не хвилюватися й чекати з хорошими новинами на обід.

 

Цей чолов’яга, а точніше — Манохін Анатолій Іванович, як пізніше з’ясувалося, був першим заступником міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради. Керував справами виконавчого комітету міськради. Він призначив зустріч неподалік від своєї роботи в кафе. Запропонував пригостити кавою з круасаном.

— Дякую вам, Максиме, що так швидко відремонтували взуття моєї… жінки, — запнувшись сказав Анатолій Іванович і зазирнув у пакет. — Але так дивно, що ви самі вирішили мені привезти взуття. Я б зайшов забрати ввечері…

— Я чомусь подумав, що ваша… дружина, — свідомо скопіював я запинку Анатолія Івановича, — дуже любить ці черевики. Тож навіщо її позбавляти такого щастя, якщо вже ввечері вона зможе їх взути?

— Ви як у воду дивитесь! Вона б із них не вилазила, якби могла. Ото вподобала собі їх, пізніше купила до них такого ж кольору куртку й штани і тепер ходить, красується. А мені вони, по правді, не дуже...

Я вичавив привітну усмішку: бачу, в його коханки таки й справді смак нівроку. Цікаво, вона хоч у ліжку відпрацьовує ті черевики?

— Щиро радий, що ви задоволені нашою роботою. Ми ж недарма стараємося з Юрієм Васильовичем, щоб усі, хто до нас звертається, були раді. У нас ще й ножі віднедавна погострити можна! Так що приходьте — наточимо так, що різатимуть краще, ніж коли ви їх купували.

— О-о-о, таке б мені не завадило зробити! А то дружина вже всю макітру вистукала тими ножами!

— Я залюбки готовий нагострити ваші ножі хоч завтра, Анатолію Івановичу. Але тут є одне «але»… Вчора до нас завітали троє представників податкової інспекції. За наш тіньовий бізнес, так би мовити, хочуть на майстерню накласти арешт, увесь інвентар конфіскувати, а я ще й мушу сплатити штраф невідь кому. Але названу ними суму ми й за три роки не заробимо в нашій майстерні.

— І що ви цим хочете сказати, Максиме?

— Коли б із вашої легкої руки вдалося владнати цю ситуацію, то я б зголосився лагодити взуття вашій дружині й виточував би ножі і вам, і навіть тим молодикам, які вчора приходили, безкоштовно. Я не хочу працювати в тіні. Але не знаю й не мав досвіду раніше, що й де потрібно заповнити, коли й кому сплачувати податки, щоби все чесно було. Тож якщо ви б могли допомогти й порадили таку людину, яка проконсультувала би, я і для другої вашої… дружини залюбки ремонтував би взуття безкоштовно! — сказав Макс з тією ж паузою, а потім подумав, що бовкнув зайве: — Просто дивлюсь на вас і розумію, що в такого поважного й розумного чоловіка, як ви, точно є змога одним телефонним дзвінком владнати це просте для вас питання.

— Ох ти й Максе! Ай молодець! — потішивши своє его, протягнув можновладець. — Я люблю сміливих і простих людей. Правда! Бо сам такий. І за твою прямоту дійсно готовий допомогти! Спробую сьогодні зателефонувати потрібним людям. А завтра відкривайте майстерню, хтось із тих трьох до вас прийде й розкаже тобі, як заповнювати декларації, як стати підприємцем і так далі. Щоб це було не в тіні, а як слід... Але скажи мені, як ти зрозумів, що це взуття моєї коханки, а не дружини?

— Бо ваша дружина, скоріше за все, принесла б взуття в майстерню сама. І це були б точно не зелені китайські черевики. Чомусь так думаю.

— Хм… Знаєш, Максе, за все в житті доводиться платити. Іноді навіть бридотними зеленими черевиками.

 

На тому ми попрощалися. Я пішов у бік дому, радіючи, що розмова склалася. Та все ж із легким хвилюванням чекав завтрашнього ранку, щоб відкрити майстерню й побачитися з кимсь із податкової. Я не мав сумніву, що Анатолій Іванович усе владнає. Головне, щоб у це повірили Юрій Васильович і Ганна Михайлівна.

Поспішати додому не хотілось. Я вирішив зайти в церкву: вчора снився батько. Треба свічку за спокій його душі поставити й подякувати небу за те, що тепер маю справу в Житомирі, що життя стає кращим.

Якщо обід пройшов ще більш-менш легко, то вечір удома видався напруженим. Як не намагалася «сім’я» поводитися спокійно, усе виходило штучно й не дуже добре. Урок української сьогодні вирішено було не проводити, бо Ганна Михайлівна почувала себе не в тому настрої, тож я вперше мав цілковито вільний вечір. Щоб не сидіти в чотирьох стінах, пішов прогулятися. Подзвонити, крім мами, фактично не було кому. Трохи походив містом, а тоді вирішив зайти в перший же заклад, який трапиться на очі й відгукнеться привітністю.

Ним виявився досить пристойний бар. Але пити не хотілося. Та й їсти теж. І що я тут буду робити? Замовив бургер із колою й сів за єдиний вільний столик.

На повну гучність грала жива музика. Всі робили вигляд, що їм подобається барабанщик і фальшивий спів вокаліста — місцевої зірки.

Не минуло й двох хвилин, як до мого столика підійшла дівчина.

— Привіт! Вільних столиків уже немає, а ти сидиш один. Можна біля тебе присісти?

— Так, звісно, сідай, — трохи непереконливо промовив я.

На щастя, дівчина не розгубилася й сіла. Я не знав, з чого розпочати розмову. Вона теж сиділа мовчки: обирала щось із меню. Таки обрала. Офіціант приніс мій бургер і прийняв замовлення дівчини.

— Я — Аня. Рада познайомитися, — і простягнула руку, яку я у відповідь потиснув.

— А я Макс. Дуже приємно.

— Слухай, Максе, можна тобі поставити три дивних запитання?

— Хм… Давай!

— Питання перше: ти пишеш грамотно чи з помилками?

— Без помилок останнім часом. А що? — якось невпевнено відповів я.

— Питання друге: ти хропиш чи ні?

— Та… ні… наче… Ніколи нарікань не чув… Тож, здається, ні, — зовсім розгубився я.

— Добре, Максе, третє питання. Воно найпростіше: ти віриш у долю?

— Ну… Вірю! Вона мені останнім часом такі повороти готує, що як тут не повірити?

— От і чудово! От і чудово! — промовила Аня, потираючи руки від радості.

Офіціант швидко приніс Анин коктейль. Дівчина випила його майже залпом, тоді дістала з сумочки папірець і ручку. Написала свій номер мобільного й поклала папірець переді мною. Потім швидко, без жодного слова, вдягнулася, підійшла до мене, поцілувала в щоку й сказала:

- От і чудово, Максе! Тоді до зв’язку!

 

Зранку майстерня Юрія Васильовича відчинила двері. Роботи було чимало, давався взнаки вчорашній перестій. Ми працювали мовчки: я думав про Аню, а Юрій Васильович, певніше за все, чекав, коли ж хтось таки завітає з податкової.

Довго чекати не довелося. За чверть по восьмій у майстерню зайшов чолов’яга з тієї можновладської трійки, яку я пізнав би із сотень.

— Добрий день, Максиме, і вам, Юрію Васильовичу! Могли б одразу сказати, що у вас такі імениті далекі родичі в Житомирі живуть, — промовив молодик.

І поки Юрій Васильович думав, що сказати, я оговтався, швидко зметикував, про що він, і усміхнувся радісно:

— Та ви не питали — то ми й не казали.

— Ясно все з вами. Я вам, Максиме, приніс зразки документів, як просив Анатолій Іванович. Переглянувши рівень ваших доходів, ми вирішили суму штрафу зменшити до п’ятисот гривень. У іншому файлі — всі документи, які я зміг без вас оформити на ваше ім’я, і вся необхідна інформація про те, що треба знати для реєстрації приватного підприємства.

— Дякую вам! Як до вас можна звертатися? — запитав я.

— Богдан. Буду радий вам допомогти й проконсультую з будь-якого питання, яке у вас в майбутньому виникне. А ще Анатолій Іванович сказав, що до вас можна звертатися загострити ножі. То я от взяв із собою свої мисливські. Допоможете?