«Колій», оповідання

Аню все влаштовувало. Я замкнув майстерню, і ми поволі попростували вулицею, не зронивши й слова. Мовчанка затяглася хвилин на десять — ми встигли пройти два квартали щільної забудови, — і я вже почав вигадувати абсолютно неймовірні версії, чому ж моя супутниця ані пари з вуст, як вона нарешті озвалася:

— Знаєш, Максиме, а ти дійсно крутий — так легко здогадався, що в Толіка є коханка. Є якісь припущення, хто вона?

— Та тут і припускати не потрібно, — усміхнувся я, роздивляючись її огидно-зелені черевики, котрі ще зовсім нещодавно ремонтував.

— Це він мене попросив постежити за тобою, — Аня багатозначно поглянула мені в очі. — Придивитися, так би мовити.

— Гадаю, не треба пояснювати, куди я зараз прямую, так?

— Звісно, — кивнула супутниця. — Але сьогодні я прийшла без указівки... За покликом серця, так би мовити. Якщо тобі цікава моя порада, — погоджуйся.

— На що? — не зрозумів я.

— На все, що Толя тобі пропонуватиме. Твоє життя може круто змінитися, Максе. Сподіваюся, тобі вистачить клепки.

Аня без прощань звернула в одну з бічних вулиць і пришвидшила крок. Оскільки «Додо» був не там, стало зрозуміло: нашу з нею прогулянку завершено. Ця таємничість неабияк дратувала, проте водночас спонукала поспішати, щоб чимшвидше опинитися за одним столом із Анатолієм Івановичем та поговорити про його пропозицію. І погодитися. А може, подумати?

До клубу я підійшов якраз вчасно. Коло дверей переминався з ноги на ногу огрядний викидайло, з проходу долинали недоладні сучасні ритми. У таких закладах мені не доводилося бувати ніколи раніше. Моя розгубленість зацікавила охоронника: той оглядав мене з ніг до голови, ніби вивчав цікавий експонат у музеї. Разом із тим, на його квадратному обличчі не смикнувся жоден м’яз; самому Богові відомо, що він там думав. Часу на хвилювання вже не залишалося, тож я поволі підійшов до входу.

— Вибач, друже, ти сьогодні сюди не заходиш, — відрубав викидайло й загородив собою вхід.

— А в чому причина, дозвольте поцікавитися?

— Бо я так сказав! Тобі цього мало? Забирайся звідси, доки на ногах стоїш. Я двічі не повторюю.

На таке вітання я не сподівався взагалі. Думав, чи не варто зателефонувати Анатолію Івановичу, щоби той вийшов і вирішив проблему, але натомість у мені заграла невідь звідки вигулькнула авантюрність: що ж, якщо ця горила не пускає простого відвідувача, то потрібно діяти хитріше.

— Слухайте, пане охороннику, я сам не в захваті від перспективи заходити до цього ідіотського закладу, — сказав я навмисне максимально байдужим голосом. — Та, на превеликий жаль, мушу — така вже моя робота, розумієте? Ви, до речі, свою виконуєте чудово, тут без зауважень. Але от чи хочете ви тут працювати й надалі? Взагалі дивуюся, як ви мене не впізнали.

Охоронник потрапив на слизьке: вся ця інформація та зухвальство, з якою вона подавалася, виявилися для нього абсолютно неочікуваними. Я це зрозумів і продовжив напад:

— Пхнутися сюди з самого Києва і отримати відмову — нічим, між іншим, не аргументовану відмову, — це точно не те, на що я сподівався. Знаєте, це перший клуб, у який мене не впускають. Що ж, у такому випадку я просто розвертаюся та йду собі геть, а в своєму огляді так і напишу: мовляв, дуже хотів потішити вас, шановні читачі, розповіддю про найкращий житомирський клуб, та якась горила при вході мене туди не пустила.

Зрозуміло, грав я ризиковано, фактично на межі фолу. Щоби надати своїм словам ваги, навіть розвернувся й зробив два чи три кроки геть від «Додо», аж почув невпевнене белькотіння викидайла.

— Що ви кажете? — перепитав я.

— То ви журналіст... Так би й сказали. Звісно, ви можете зайти.

— Аве! — я скинув руки вгору. — Між іншим, зазвичай мене впізнають. На майбутнє раджу вам, по-перше, дуже добре запам’ятати моє обличчя, а по-друге, хоча б інколи цікавитися оглядами провідних розважальних закладів в інтернеті.

Кинувши останній — як мені здалося, грізний — погляд на охоронника, я всміхнувся, перестрибнув три сходинки й опинився просто всередині клубу.