«Колій», оповідання

— Як ви гадаєте, як я щойно минув охоронника на вході, котрий мене не впускав?

Вочевидь, цього виявилося достатньо: Анатолій Іванович широко всміхнувся, підійшов до мене й поплескав по плечу.

 — Ай молодець! — з цими словами він знову опустився на канапу. — Я згоден, Максиме. Допоможу тобі створити детективну агенцію!

Глава 8.

Важко буде змиритися Юрію Васильовичу та Ганні Михайлівні з новиною про те, що я планую змінювати роботу. Я це чудово розумів. Скоріше за все, також виникне питання, де я буду жити далі: заощаджень мені вистачить хіба на місяць-два, бо я щомісяця переказував кошти сусідці, яка піклувалася про матір.

Я був переконаний, що Анатолій Іванович не буде довго тягти з моїм проханням — буквально за кілька тижнів знайде в якомусь приміщенні офісну кімнату й допоможе з паперами. А далі можна буде вважати, що офіційне замовлення від нього я отримав. Чим раніше почну працювати, тим швидше буде результат, а там за якийсь час і кошти будуть, і замовлення інші.

Попереду були вихідні, тож я вирішив поїхати у Василівку провідати матір і, на прохання Ганни Михайлівни, зазирнути також в їхній родинний будинок — чи все там гаразд. Це була друга поїздка додому, відколи я перебрався до Житомира. Вдруге, цього разу ще більше, серце стискалося, коли я бачив, яким убогим і злиденним було моє рідне село, як примітивно мислили васильківчани. Навіть цікаво стало, чи вижили б вони, якби телевізора не було.

Матір стабільно лежала в ліжку. Правда, останнім часом дедалі менше їла. Я розумів, до чого йде, тому морально готувався. Весь час, поки був удома, не відходив од неї: розповідав їй історії зі свого дитинства, про які вона не знала, пригадував, як вона мене колись сварила за дрібниці, як підтримувала. Фактично прощався з нею, бо розумів, що наступного разу можу приїхати, а вже не буде з ким поговорити. Мені нестерпно пекло в грудях, та я усміхався, намагався викликати усмішку в мами, підбадьорити Марію Степанівну. Хотів провідати кількох шкільних товаришів, але сусідка сказала, що хлопці якраз в запої, деградують, до того ж почали красти… Бажання їх побачити зникло.

З важким серцем їхав я з Василівки, але знав, що не маю права захандрити. Моя підтримка була потрібна як тут, так і там, у Житомирі.

Конче потрібно було з кимось поговорити, заспокоїти душу. Варіантів не так уже й багато вимальовувалося. Я взяв телефон і відшукав номер Ані:

— Привіт, зможеш знайти для мене кілька годин? Поговорити треба.

— Привіт, Максе! Для тебе знайду час. Де зустрінемось?

— У моїй улюбленій кав’ярні в центрі, адресу запиши.

Аня прийшла вчасно. У своїх зелених черевиках, які від світла вечірніх ліхтарів виглядали ще гірше. Від неї пахло вишуканими, свіжими парфумами. Я нарешті її роздивився. Одягнена просто. Тісні чорні джинси добре підкреслюють стегна, тоненький светр, що на кілька розмірів більший (здавалося, він швидше підійшов би Анатолію Івановичу, ніж їй) ховає худорляві плечі, плаский живіт, невеликі груди. Аня мала втомлений вигляд, під очима були помітні синці, одначе картини це не псувало. Я милувався соковитими вустами, які не звикли до помади, гарними карими очима, рівно вищипаними бровами й відчував у її погляді давню образу, яка сиділа всередині.

— Ти не спала сьогодні чи спала погано? — це було перше, що я запитав у неї.

— Дякую за комплімент. Ти теж гарно втомленим виглядаєш, Максе, — сказала Аня й скривила посмішку. — У мене завтра зранку екзамен, готувалася. А вчора допізна працювала. І не так, як ти, мабуть, подумав. Може, тебе здивує, але я ще й стипендію отримую, і досить старанно вчусь, окрім того, що за першим же бажанням Толіка маю бігти задовольняти його хіть.

— У тебе великий палець лівої руки обписаний темно-синьою пастою, а безіменний збоку — світло-синьою. Мабуть, робила перерви, виділяла щось іншою ручкою в конспектах. Або ж готувалася цілий день у дуже різних місцях: на долоні є кілька випадкових доторків стрижня ручки, які нізащо не з’явилися б саме там, якби ти працювала у спокої. Десь в автобусах писала чи що?

— Десь так. Це нескладно помітити, якщо бути хоч трішки уважним. Але тішить, що ти не такий вже й порожній, як мені здалося вперше.