«Колій», оповідання

Глава 7.

Дати раду з бюрократією виявилося складніше, ніж я сподівався: для оформлення підприємства потрібні були то одні, то інші документи, і я повсякчас бігав по них із майстерні додому та назад. Загалом ми з Богданом ставили всі потрібні пташки, вносили реквізити, заповнювали таблиці та займалися іншими, не менш захопливими речами години зо три з лишком. Коли податківець урешті-решт сказав, що вже все, тепер я законний власник майстерні з лагодження взуття та загострення ножів, було вже по п’ятій вечора.

— Що ж, я, напевно, піду, — Юрій Васильович виглядав украй стомленим через усе те, що сталося останніми днями, — а ти тут сам, Максиме. Упораєшся без мене добре — стільки всього вже вмієш! А я приляжу...

Із цими словами літній чоловік поволі підвівся, підхопив повішану при вході за гаплик куртку та пішов геть, наостанок нагадавши мені зачинити майстерню на всі замки, щойно закінчиться робочий день.

Отже, в майстерні залишився тільки я. Спершу взявся гострити ножі Богдана — їх виявилося п’ять, усі якісні, фірмові. Далі трішки покопирсався у підліткових черевичках-човниках, у яких відірвалася підошва. Відтак узагалі не знав, чим себе зайняти, тоді як до вечора ще залишалося кілька годин.

Я просто сидів, прикипівши поглядом до протилежної стінки, і розмірковував. Про все. Про те, що тепер волею долі саме я власник цієї майстерні, що виглядало не дуже гарно стосовно Юрія Васильовича, хоча він був не проти. Про Аню — таємничу дівчину, з якою так дивно познайомився вчора ввечері. І про те, що непогано було б організувати тут, у майстерні, генеральне прибирання, а потім поміняти деякі речі місцями...

Мої роздуми перервав телефон. Дзвонив Анатолій Іванович. Із чого б це? Либонь, хоче поцікавитися, як відбулося оформлення бізнесу і чи всі документи вдалося підготувати за сьогодні.

— Максиме, привіт! — кричав Анатолій Іванович, намагаючись говорити гучніше за музику, що гупала на тлі. Вочевидь, можновладець десь розважався. — У тебе є хвилинка?

— Для вас — є, Анатолію Івановичу. Слухаю.

— Ну, то... як там із документами?

— Усе нормально. Приходив Богдан, ми кілька годин заповнювали форми та звіти і, думаю, тепер усе гаразд.

— Я радий, — гукнув співрозмовник. Але радості в його голосі я не почув — скоріше байдужість. — Знаєш, Максиме, а є у мене одна ідея... Тобі зручно буде зараз під’їхати до клубу «Додо»? Знаєш, де це?

Я оглянув майстерню. До закриття ще лишалося півтори години, проте здавалося, що сьогодні вже ніхто не прийде. Та й замовлень термінових не було також.

— Нормально, Анатолію Івановичу, я приїду. Не зовсім знаю, де це. Можете пояснити, як туди потрапити від моєї майстерні?

Можновладець узявся пояснювати. З’ясувалося, що це недалеко, їхати хвилин п’ятнадцять.

— Добре. Невдовзі буду. Як я вас там знайду?

— Я вже трішки застарий, щоби танцювати, тому весь час сиджу коло шинквасу. П’ю. Хоча, якщо добряче прийму на груди, можу трішки подриґати ногами — знаєш, є ще порох у порохівницях!

— Не сумніваюся, пане Анатолію. Тоді до зустрічі. Зараз виїжджатиму.

Поклавши мобільний у кишеню джинсів, я почав збиратися: прибрав зі столів інструменти, сховав нагострені Богданові ножі, вимкнув усе з розеток та — вже на виході — вимкнув світло. Щойно я заходився замикати великий замок на дверях, як хтось іззаду легенько торкнув мого плеча. Я рвучко розвернувся й побачив Аню.

— Не питай, звідки я знаю, де ти працюєш, — здавалося, вона взагалі не зважала на моє здивування. — Вирішила, що тобі буде незле, якщо складу тобі компанію.

— Власне, я вже зачиняюся, — я показав ключа в руці, немов підтверджуючи свої слова фактами.

— Раненько. Що ж... А ти зараз куди?

— Знаєш, я маю зустріч... — почав я, але зрозумів, що встигаю, навіть якщо піду до клубу пішки. — Але якщо тобі байдуже, де саме гуляти, ми могли б пройтися у напрямку «Додо». Тебе влаштує?