«Колій», оповідання

— Та й ти глибша, ніж я про тебе думав, коли клеїв твої черевики, а потім відповідав на твої дивні питання в тій гамірній забігайлівці.

— Ці зелені чобітки мені подарувала бабуся, яка з кожної пенсії економила, як могла, щоб її онучці було тепло. Це її останній подарунок. Більше року як бабусі немає. Щоб стати гарним детективом, ти враховуй іноді, що не все так очевидно, як здається на перший погляд. Це по-перше. А по-друге, бувають речі, важливіші за колір, бо за ним іноді стоїть щось більше, ніж дешевеньке китайське взуття.

— Несподівано… Вибач, що я так… Дякую, що поставила на місце.

— Ти не знав. Не вибачайся. Крім того, це зручно з іншої причини: люди складають перше враження про мене за одягом, а це значить, що до душі всім байдуже. Колір чобіт стократ важливіший! Ти хотів поговорити. Я так розумію, про нову роботу. Тоді слухай. Усе, що я можу сказати тобі зараз, це те, що Толік обдзвонив своїх знайомих, які здають в оренду офіси в центрі, і вже обрав місце для тебе — неподалік від власного офісу: так зручніше. Конкуренти, які його цікавлять у зв’язку з виборами — дійсно слизькі й темні люди. Прошу тебе, будь обережний і готовий до всього. Але я вірю в тебе і всіляко сприятиму. На щастя, в мене добігає кінця остання сесія, і далі я вже належатиму сама собі.

— Приємно це чути. Про твою допомогу, тобто. Але сподіваюся, я сам справлюся.

— Максе, невже ти дійсно такий недалекий, що думаєш, буцім тільки на інтуїції та своїй кмітливості можеш стати хорошим детективом і дати Толіку докази, за які він готовий заплатити гарні гроші? Я з ним чотири роки сплю й можу тобі сказати, що він ніколи задарма грошей не платить. Тож ти сповна відпрацюєш ті кошти, які він вкладе в тебе. І секс із ним, якщо тобі цікаво, — давно не про задоволення, а скоріше про роботу чи погану звичку.

— Невже ти хочеш сказати, що…

— Хочу, але знаю, що ти не погодишся зараз. І я тебе розумію. Всьому свій час. Тому це питання ми поки що вичерпали й ніби порозумілися. Спи з ким захочеш. Тільки ім’я справжнє не називай їм. Добре?

— Добре!

— А зараз пробач, мушу бігти. Бо правда переживаю за екзамен. Тобі раджу все відпустити й просто відіспатися.

За кілька днів зателефонував Анатолій Іванович. Призначив зустріч в офісі, де незабаром запрацює приватний детектив «Максимум».

Приміщення було світле, просторе, але трохи занедбане. З вікна — чудовий краєвид, а місця достатньо, щоб посадити в кабінеті ще одного-двох напарників. Але всьому свій час, додав я подумки.

— Тож, юначе, робоче місце ти тепер маєш. Поки твій час в офісі буде коротким, бо платити я буду тобі тільки тоді, як отримаю бажаний компромат. Так що не поспішай відкидати черевики й ножі, жити тобі за щось поки треба. А оскільки працювати над моїм замовленням доведеться, скоріше за все, вночі, я тобі винайняв кімнату на три місяці в гуртожитку, щоб ти своїми пізніми поверненнями не робив нерви пенсіонерам, у яких живеш. Один ключ від твоєї кімнати віддав Ані. Раптом що — не дивуйся, коли нас у себе вдома застанеш. Але я попереджатиму тебе про такі візити заздалегідь.

У Макса забракло слів. Він розумів, що час відплати за своє бажання бути детективом настав, але тямив, що все найцікавіше попереду.

— Тепер про завдання, Максе. У конверті — фото й основна інформація про мого першого конкурента. Він — наймолодший. Зразковий сім’янин, турботливий син. І аж занадто правильний. Мені немає за що його вхопити. Тому в тебе є місяць для того, щоб принести мені фото, де він у чоловічих обіймах. Спати з ним не обов’язково, та, швидше за все, і не вийде. Можеш навіть не сам його обіймати. Але на фото в нього мають бути хоча б трохи розстебнуті сорочка й пасок і він повинен обіймати чоловіка. Я доступно пояснив задачу?

— Цілком, Анатолію Івановичу, — процідив я крізь зуби, відчуваючи, як лють запульсувала в моїх жилах на шиї.

— От і добре, — він плеснув мене по плечу. — Сьогодні відпочивай. Завтра йди в майстерню. А я спробую спланувати все так, щоб ви опинилися найближчим часом разом в одній великій компанії, яка збирається піти в сауну.