«Колій», оповідання

Знадобився деякий час, щоби очі призвичаїлися до напівтемряви, яку раз поз раз розрізали сині, червоні, зелені й жовті клубні прожектори. Музика грала дуже гучно, буквально до болю у вухах. Пахло потом, алкоголем та чомусь паленою гумою.

Коли я більш-менш звик до цієї атмосфери, попрямував одразу до барної стійки. Там було велелюдно, та постать Анатолія Івановича вирізнялася з-поміж інших: він сидів самотою у найдальшому кутку шинкваса, а також був — єдиний із присутніх — убраний у діловий костюм.

Я примостився на вільний стілець навпроти можновладця.

— Привіт, Максиме! Добре, що прийшов! Тобі тут подобається?

— Так, — збрехав я. — Чудове місце. Добрий вечір, пане Анатолію! То ви про щось хотіли поговорити?

— Тут занадто гучно, — кричав чоловік. — Давай піднімемося сходами на другий поверх, до VIP-кімнат! Там нас ніхто не потурбує.

Він за секунду осушив недопитий бокал із чимось коричневим, задоволено хмикнув і заквапився в напрямку сходів. Я почимчикував за ним.

На другім поверсі виявилося дійсно тихіше. VIP-кімната в «Додо»  — це щось на зразок такого собі купе з двома червоними канапами й низьким столом між ними. За великим панорамним вікном було видно весь перший поверх клубу, де танцювали десятки спітнілих тіл, але звукоізоляція робила своє і музика ледве долинала сюди. Вона практично повністю вщухла, коли Анатолій Іванович зачинив за нами вхідні двері.

— Що ж, Максиме, сідай, друже, — сказав він, опускаючись на канапу. — Розмова у нас буде довга і, сподіваюся, цікава. Може, щось замовити для тебе?

— Ні, дякую, — відповів я, бо дійсно нічого не хотів.

— То відразу до справи, так? Знаєш, Максе, мені сподобалася твоя кмітливість. Те, як ти вгадав походження черевиків, які роздуми ти провів, — усе це прекрасно. Такі кмітливі хлопці мені ой як потрібні, особливо тепер, коли невдовзі розпочнуться... вибори, — останнє слово Анатолій Іванович промовив так, ніби говорив не про народне волевиявлення, а про щось огидне.

— І який стосунок до цього буду мати я?

— Розумієш, ти дійсно кмітливий мали́й. І мене цікавить деяка... інформація про кандидатів на посаду міського голови, тому що я планую висуватися. Ну, сам розумієш: якісь брудні секрети, якісь проблеми з законом, щось таке, що можна було б перетворити на козир. Окрім цього, я також хочу, щоби деталі мого особистого життя не набули розголосу. Тому я пропоную тобі участь у моїй кампанії... скажімо, на посаді керівника відділу виборчого штабу. Будь-якого відділу — ми вигадаємо таку назву, яку ти захочеш. Що скажеш?

Я замислився. Вимальовувалася перспектива взяти участь у брудних політичних іграх, але, з іншого боку, — можливість непогано заробити. Разом із тим, не хотілося залишати Юрія Васильовича. Той, як і його дружина, вірять у мене й дають усе, чого я потребую. Але колій на те й колій, щоби вміти викрутитися з будь-якої, навіть найбезнадійнішої ситуації. Тому мені спала на думку одна ідея.

— Це все дуже цікаво, пане Анатолію, та в мене до вас зустрічна пропозиція, — я набрався сміливості й почав говорити дуже твердо, не запинаючись: — Я не хочу присвячувати своє життя якимось політичним розборкам та замовленням, хіба що тільки ви будете моїм клієнтом. Я веду до того, що радо взявся б за таке завдання, якби мав щось на зразок детективної агенції... Ну, знаєте, приватні детективи, — як у фільмах. До них приходять люди, розповідають їм про свої проблеми, а ті їх вирішують. І дійсно, я дуже хотів би вирішувати ваші проблеми, але саме з позиції власника такої агенції, а не вашого посіпаки. Та я не маю ані грошей, ані зв’язків, щоби відкрити таку. Можливо, ви зможете мені допомогти?

На якийсь час мій співрозмовник «завис», уражений такою нахабністю. Він ніяк не сподівався, що простий хлопець, фактично вчорашній селянин уже так добре встиг освоїтися у великому місті, запізнатися з його реаліями.

— Що ж, — промовив нарешті Анатолій Іванович, — ідея цікава, тим паче що в Житомирі, наскільки мені відомо, аж одна така агенція є. І в тій мої знайомі працюють. До того ж я маю багатьох друзів, і вони також радо звернулися б до тебе по допомогу... — він замислено поправив лацкан жакета. — Доведи мені, що ти гідний. Якось дуже просто, але — доведи.

І я ляпнув перше, що спало на думку, аби не затягувати паузу: