«Колій», оповідання

Я йшов до свого нового помешкання розбитим, випотрошеним і втомленим. На півдорозі змінив маршрут і пішов «додому» — до Юрія Васильовича та Ганни Михайлівни. Зібрав усі свої сили, щоб бути в гарному настрої й старанно відбріхуватися: мовляв, мені дуже незручно в них на шиї сидіти, тому й іду в гуртожиток. Але про зміну роботи поки ні пари з уст. Лише попросив у Юрія Васильовича вільніший графік і зміни у вихідні, бо, мовляв, надумав здобувати освіту.

На щастя, моїй байці старенькі повірили. Переживали, як за рідного, запрошували до себе частіше й зі спокійною душею відпустили в світ науки й гуртожицького життя.

Кімната, яку мені винайняв Анатолій Іванович, була хоч і невелика, але чиста й з усіма вигодами в блоці. От тільки кухня — одна на весь поверх, але то, може, і добре. Мені не звикати готувати, а так буде хоча б із ким словом перекинутися зранку.

Я довго не міг заснути на новому місці: безліч думок прокручував у голові. Мені здавалося, я зараз розумів, що відчувають повії, повертаючись додому з роботи.

Було далеко за північ. Раптом почув, як хтось ледь чутно встромив у замкову шпарину ключ і, не вмикаючи світло, зачинив двері зсередини. Розгледівши силует і вловивши аромат парфумів, я зрозумів, що це Аня.

Вирішив удати, ніби сплю. Було цікаво, що вона далі робитиме. А вона легко стягнула з себе весь одяг, залізла під ковдру й своїм холодним тілом ніжно притиснулася до мене, гарячого. Аж здригнувся від несподіванки та збудження.

Ми кохалися кілька разів поспіль. Що я, що вона давно потребували тепла й справжніх пестощів, а тому не соромилися нічого. Важкість у грудях, одначе, не минала. Я чудово розумів: усе, що я так легко й швидко здобув у Житомирі, можу втратити через один необачний вчинок. По факту я стою понад прірвою, глибокою та широкою, котра сягає ген поза очі, і спроможний легко туди шубовснути.

Аня заснула, а я тихо думав про матір, про свого померлого батька й плакав без сліз. Я благав небо дати якусь підказку, якийсь знак, що я не схибив, що не скочуюсь у провалля, що попереду кращі часи, де буду дійсно хорошим детективом. Я з дитинства про це мріяв, я й зараз всім серцем цього хотів.

О пів на сьому задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я сусідки Марії Степанівни.

— Максе, не знаю, що то за диво таке проізошло, но сьогодні зранку твоїй матері значно лучче! Вона сама спробувала підвести голову і даже ледь чутно зі мною побалакала. Кілька разів повторила: «Скажи Максу: я рядом!» Потім знову змовкла. У неї з учора з’явився апетит, і сьогодні весь супчик з’їла! Тож єслі ти вирвешся в п’ятницю у Василівку, вона буде дуже рада!

Я — колій. Професія моя, звісно, навряд чи одна з найпрестижніших, а проте досить поважна й давня. Мої послуги були вельми потрібними рідній Василівці, де я прожив і пропрацював перші двадцять вісім років життя. Я не цураюся, а навпаки — пишаюся своєю професією!

Але більше пишатимуся собою як детективом.

Мене звати Макс. Можливо, сьогодні під прикриттям я стежу саме за вами. Тож поводьтесь чемно, живіть у злагоді й не брешіть ближнім. Я ж усе записую!

© Богдан Ковальчук, Олександр Козинець спільно,

Київ, січень — лютий 2018