неділя
«Рейв(д)», оповідання
Аліна зривається на ноги. Вона все ще не скинула верхній одяг — лише перевзутися встигла. В пальто та кімнатних капцях вона виглядає загітованою і нещасною водночас, немовби героїня віршів Ахматової, яка готова за кимось бігти до воріт, не торкаючись поручнів.
Моя схильність до пафосу, вочевидь, нарешті переповнює внутрішній світ і якось виливається в зовнішній, тому що Аліна раптово прямує до дверей і коридором іде до сходів.
Поручнів не торкається.
— Ти куди?
— До комендантки! Будь у кімнаті!
— Та мені, взагалі-то, йти треба…
Але її вже немає — лише відлуння зі сходів доносить:
— Будь у кімнаті!
Мить я розмислюю над тим, щоб залишити Аліні записку на столі — він тепер прибраний, не соромно — і піти у своїх справах, але не встигаю, тому що сенс усього, що, схоже, відбувається, охоплює мене (а я — його) з безжалісною раптовістю.
Аліна не могла знайти ноутбук. Вона не могла його знайти після того, як два тижні тому в гуртожитку сталася крадіжка; після того, як його бачили та мали змогу в ньому покопирсатися двоє незнайомих хлопців; після того, як подруга цих хлопців залишилася у кімнаті з ноутбуком сам на сам аж на два дні.
Я сідаю на ліжко, дещо дезорієнтована. Якщо зараз, посеред ночі, сюди увірветься комендантка, ситуація лише погіршиться. Аліні б я могла щось довести, але аж ніяк не Коменді Батьківні. Що я їй скажу? Що Вітя та Андрій — хороші хлопці? Я маю за годину з ними зустрітися під стінами старого заводу, де ми будемо цілу ніч танцювати, поки не відпустить. До того ж, я розфарбована, як матрьошка, якби матрьошка була повією. Коменда Батьківна не вбачатиме в мені та моїй компанії уособлень невинності.
Може, сказати, що Аліні слід би брати ноутбук з собою, якщо вона кудись їде? Та це ж стократ підозріліше!
Дивлюся на годинник. Уже чверть на дванадцяту. До початку рейву сорок п’ять хвилин, я запізнююся на чверть години… Можливо, доведеться викликати таксі.
Хвилини минають. Тривога густішає. Чого вони там так довго?
Неспроможна і далі чекати, я вирішую, що, можливо, моя присутність для вирішення конфлікту геть і не важлива. Кінець-кінцем, хіба все це не почекає до ранку? Аліна, певно, знайде свій ноутбук десь під ковдрою…
Ідея видається цілком пристойною. Я легкими доторками перевіряю ліжко Аліни на предмет твердих об’єктів і навіть заглядаю під наматрацник. Сусідка справді постійно зберігала його десь на ліжку чи поруч із ним. Якби я зараз знайшла той ноутбук, то стала б героїнею-рятівницею…
Ноутбука не виявилося ані в ліжку, ані під ним. Я врешті втрачаю терпець — розлючена, на додаток до загального стресу, марнуванням часу. Нашкарябавши на першому-ліпшому папірці "Буду вранці", прямую до сходів.
Зі сходів до мене прямують Аліна та Коменда Батьківна.
Треба. Було. Прямувати. До. Сходів. На. Тридцять. Секунд. Раніше.
— Нема ноута! Був під подушкою, — жаліється сусідка, завертаючи у наш коридор.
Дівчина та жінка помічають мене, і погляди, з якими це робиться, змушують здригнутися.
— Катерино… — розтягує Коменда. — Десь зібралася?
Я розумію, що мені варто відповісти, але для цього треба спочатку визнати її присутність, вимовивши її ім’я. Ну, а я просто не можу його згадати.
— Лідо Йосипівно, — випадково рятує мене сусідка, — подивімося в кімнаті!
Аліна кидає на мене короткі погляди. Вона не насмілюється спитати, куди це я йду — після того, як вона вкрай наполегливо просила мене нікуди не йти. Я запізно усвідомлюю, що коли я — головна підозрювана, то поводжуся справді підозріло.