«Рейв(д)», оповідання

— Вважай, що речі зібрати я вже допомагаю.

Аліна виглядає цілковито пригніченою. По веселій дівчинці, яка перетнула поріг кімнати кілька годин тому, не залишилося й спомину. Я не впевнена, що вона все ще мене підозрює. Мабуть, тепер вона бачить, що втратила не лише ноутбук, а і нашу з нею взаємну довіру.

Я виходжу з власної кімнати, дещо невпевнена стосовно того, наскільки вона після всього цього моя власна. У відповідь на телефонний дзвінок Андрія я повільно розповідаю йому про все, що сталося. У слухавці чутно техно, я розрізняю глибокі баси, від яких так і тягне до танцю. Чується голос Віті, що йому саме надягають на руку браслет. У мене всередині панує тотальне спустошення, попри те, що Андрій переконує: усе буде окей. Ми намагаємося знайти в ситуації гумор, проте я не запам’ятовую ані своїх, ані Андрієвих реплік-жартів. Він уже нетверезий. Це створює додатковий емоційний бар’єр. Я не хочу псувати йому настрій, а він не може покращити мого.

Кладу слухавку. За спиною все ще висуваються книжки з полиць, дарма що телефоном спілкувалася я довгенько. Вочевидь, між сторінок ховають не тільки гроші, а й ноутбуки. Чи, може, комендантка злякалася, що я вже встигла продати здобич?

Сусідка сидить на ліжку, і вираз її обличчя красномовно описує, наскільки сильно ситуація вийшла з-під контролю. Навряд чи, переймаючись самою можливістю крадіжки, вона думала на декілька кроків наперед. Для неї масштаб обшуку набуває не менш абсурдних меж, аніж для мене. До того ж, як слушно зазначила комендантка, кімната у нас спільна. Все, що вивертається з моїх шаф та поличок, за законом перерозподілу енергії та мотлоху опиняється на сусідчиній території. Аліна сидить в кублі, звитому з моїх підручників, одягу та побутової хімії, і в її погляді, спрямованому на торнадо-коменду, яка досі підхоплює те, що впадає їй в око, читається просте, навіть дитяче: «А що, так можна?».

 Навряд чи. Але, спираючись на двері і споглядаючи цю руїну в процесі створення, я ставлю собі не менш дурнуваті питання: чи Лідія Йосипівна не втомилася, бува? Чи не шкода їй на це часу? Я справді не знаю, чи то керує нею нелюбов до мене, чи то «честь мундира», бо до мене вона, мабуть, ставилася не настільки погано. А от далеко не найкращий бік власної роботи о третій ночі мала б любити не так сильно.

Третя ночі! Ні, навіть трохи більше! Холера!

У мене залишається кілька годин, якщо я хочу встигнути хоч на одного з ді-джеїв. Хедлайнер щойно дограв свій сет...

Починаю шукати в Інтернеті телефонні номери таксі, й тут повз ковзає невисока тінь. Пізня праля, чийого імені я, хоч убий, не згадую, хоча жила в метрі від неї два роки, несе з боку душових кабін тазик вологого одягу. Дівчина сповільнюється біля прочинених дверей моєї кімнати, прикута допитливістю до місця.

— А що тут у вас таке? — питає вона тихо.

— Ходи спи, Маринко! — гаркає комендантка зсередини. Вона чує за кілометр, коли хтось не у свої справи втручається. Кожна плітка, яка могла розростися до масштабу маленького, але шкідливого для гуртожитку скандальчика, для цієї акули є ласою краплиною крові в океані студентських балачок.

Маринка підкорюється, проте я знаю, що ось тепер усе тільки починається. Комендантка лише приправила й без того напружену ситуацію прянощами інтриги та суворої секретності. На тлі нещодавньої крадіжки сьогоднішній обшук буде справжньою розкішшю для всіх охочих до новин. Тем для обговорення у студентів і так не бракувало, проте катаклізми всередині гуртожитку завжди заслуговували на особливу увагу, адже в них був спільний фактор — audience participation, участь авдиторії, так би мовити. Конспірологи в груповому чаті мали шанс задіяти всі свої теорієтворчі м’язи й вибудувати такі історії, котрі можуть складати лише майбутні працівники українських ЗМІ. Простіше кажучи, якщо хтось із друзів покірної Маринки ще не спить, то вони вже закладаються, якого кольору коцик мені видадуть у буцегарні. Я закладаюся що, коли до того вже дійде, коцика мені не дадуть узагалі.

Обшук триває, і замість колишньої розгубленості та люті я просто відчуваю зануджену поверхневу втому. Знаю ж, що вже точно ніхто нічого не знайде. Навіть якби мені той ноутбук підкинули, то його просто не було б куди подіти.

Комендантка про щось перемовляється з Аліною. Я не чую. Бачу лише, що Аліна знизує плечима. В цьому жесті теж є щось від моєї поверхневої втоми. В питальному погляді комендантки — також. Усі ми занурилися в цю безглузду ситуацію не з того боку і не тими методами, а потім зайшли задалеко, щоби з цього болота виборсатися: Аліна не може просто сказати «Я запанікувала і помилилася» та вибачитися; Лідія Йосипівна не може визнати, що, розгортаючи пошукову операцію на порожнім місці, керувалася лише неприязню до мене.