«Рейв(д)», оповідання

Варто хоча б вмити обличчя і відписати друзям, що мене не буде. Невідомо, як далі розгортатиметься вся ця фантасмагорія, але батькам непогано б теж відіслати щось таке... заспокійливе.

Коли я зачиняю віконце, на самому обрії — аж понад верхівками багатоповерхівок — небо береться сірістю. Вже, мабуть, майже п’ята. Я б поглянула на час, але з мого телефона зараз викликають ментів. Навіть на рейв заради облави не довелося їхати: все — на таці, нате, розпишіться.

Я повертаюсь до кімнати пустим коридором, ніби «зеленою милею» простую. Там мене зустрічають аж троє, але ніхто не одягнений у поліцейську форму. Перша — комендантка. Її зморшкувате обличчя зазнало значних змін після нашої останньої зустрічі менш як півгодини тому. Вона трошки посіріла. Друга — Аліна. Вона тепер трошки червоніша. Обидві  приміряли нову кольорову гамму через появу, власне, третьої учасниці цього процесу.

Посеред кімнати стоїть Галя з ноутбуком Аліни в руках.

Так я дізнаюся, що вже є п’ята ранку. Галя прокидається саме так — за сільськими традиціями.

— Нічого не хочеш сказати? — звертається до дівчини комендантка: не голосом, а якимось сичанням, схожим на пробиту велосипедну шину.

Галя впирає погляд у підлогу. Якщо говірка Йосипівни була сичанням шини, то голос Галі — це лише його відлуння.

— Кать… Ти тоді саме з кімнати вийшла, а мені монтувати треба було. Терміново! Ну і, типу, я ж і так у Аліни часто ноут беру, типу, та і вона сама каже, типу, заходь і бери, коли треба. А тут її нема, і тебе нема, і я знаю, що вона повернеться аж післязавтра, тож я б встигла повернути вчасно, поки ти не вдома, і нащо тоді попереджати, і… Ну і ось. Мені справді, справді шкода. Я не знала, що воно... так вийде.

Я переводжу погляд з Галі на Аліну, тоді — на комендантку. Деякий час дозволяю перевернутій догори дриґом кімнаті повисіти в тиші. Ця відсутність заперечень, подальших вибачень та пояснень — моя нагорода. Моє чесне ім’я відновлене. Як завжди, не дуже надовго. Одна біда: гроші за квиток на рейв не відновлюються так легко.

Зараз мені дуже важливо стежити за виразом обличчя комендантки. Можливо, саме він стане тим фактором, який трошки пом’якшить фінансову втрату.

— Галю, — питаю, — а як же ти в зачинену кімнату потрапила?

— Так на вахті є запасні ключі!

Так! Ось він! Ось той вираз обличчя, який мені потрібен — ховається десь під шкірою, але дуже хоче проступити!

— Ключі є, — все ще дивлюся на комендантку, — а вахтерів немає. Ось і маємо.

І тепер я бачу її — розгубленість, яка виникає, коли впізнаєш у своєму головному ворогові себе самого. Як тільки я помічаю цю мімічну зміну, вона раптово перестає мене турбувати чи тішити. Помста швидко обертається на пустку, коли не на розчарування.

Проходжу повз Галю, яка мовчки відсувається, щоби дати мені дорогу. Цього разу ніхто не заважає мені взяти куртку й телефон. На дисплеї світиться п’ять хвилин по п’ятій.

Із примарною надією на те, що по моєму поверненні в кімнаті вже пануватиме лад — далося б їм взнаки почуття провини в кубі! — вирушаю на пошуки свого нічного літуна — косячка.