«Рейв(д)», оповідання

— Гаразд, обшукуйте.

Комендантка нахиляється до ліжка і відкидає мій матрац із виразом холодного тріумфу на обличчі. Вирішила почати з козирів. Масштаб того, що відбувається, доходить до мене із запізненням. Я очікувала, навіть сподівалась на те, що одного погляду на мої тісні полиці буде досить, щоби побачити: ноутбук там ніде і близько не поміститься — навіть такий тонкий, як в Аліни. А проте зворохоблене ліжко обіцяє справжню вакханалію.

Я приречено спостерігаю за тим, як разом із пружним прямокутником матрацу геть летить і подушка, і простирадло, і ковдра. Разом з усім цим злітає куртка, покладена на ліжко під час мого повернення по телефон («От взяла б його відразу — нічого цього не було би!»). Світла постільна білизна приземлюється на запилюжену підлогу.

 Звісно, під матрацом нічого немає, окрім загубленої в часі та просторі кулькової ручки. Невинність пустої дошки з ДСП стає для комендантки німим докором.

Лідія Йосипівна просувається до гардероба.

— Не вивертайте його, будь ласка, — прошу я. — Там все напохваті, ноутбук був би помітний…

За відкритими дверцятами шафки всі речі обережно поскладані. В гардеробі панує ідеальний порядок. Я прибирала вчора.

Лідія Йосипівна цокає язиком.

— Вибачай, Катеринко. Обшук є обшук.

Охоплена німою люттю та страхом, я споглядаю, як довгі кишки зі штанів, шарфів, рукавів та панчіх вивалюються з полиць, як нутрощі легких футболок та піжамних шортів плюхаються в пилюку. За кілька секунд охайно організована шафа перетворюється на звалище.

Я підлітаю до гардероба, нібито намагаючись підняти розкидане. Насправді ж мої руки шукають поличку зі шкарпетками. Комендантка переходить до антресолі, де лежать шапки та шалики. Дощ із матерій триває. Аліна мовчки споглядає за ґвалтом, вочевидь, занадто присоромлена і щоб заохочувати цей процес, і щоб стати йому на заваді. Як постраждала, вона мала право не почуватися винною, але тепер — після того, як мої речі вкривають підлогу різнокольоровим килимом, — я теж можу вважатися дещо постраждалою.

Мої пальці нарешті добираються до шкарпеток. Тепер шукаю щільну коротку цигарку в засиллі згорточків.

— Ти перешкоджаєш, — бурчить комендантка, яка тим часом почала оглядати мою тумбу з пральним приладдям та рушниками.

— Вибачте.

Я знаходжу косяк. Хвиля полегшення.

Намагаючись сховати цигарку до задньої кишені штанів, я знову стаю комендантці на заваді. До того ж у мене починає вібрувати телефон: друзі непокояться.

— Так, ану вийди! — гаркає Лідія Йосипівна.

— А можна піти? Ну, в принципі? Піти взагалі? Мене друзі чекають, я кваплюся на один захід…

Комендантка форкає.

— Ага, так ми тебе і відпустили! Сусідку пограбували — а вона вшивається!

Намагаюся не бути єхидною чи грубою, адже ця лінія поведінки, що до неї я вдавалася минулого разу, спрацювала не надто ефективно. Це вам не каструлю відвойовувати: тут двобій за свободу.

— Пані Лідіє Йосипівно, я геть не розумію, нащо мені перебувати тут. Я вам заважаю, ви самі щойно сказали.

— Ну то вийди з кімнати, поки я тут упораюся, але далеко не йди.

На годиннику — перша.

— Лідіє Йосипівно, при всій до вас повазі, ви не можете мене тримати тут проти волі. І…

— Якщо ти зараз підеш звідси, то можеш не повертатися! — відрізає комендантка, навіть не відволікаючись од спустошення моєї книжкової полиці. — З мене досить твоїх цих вибриків! У нас люди цілий рік у черзі на заселення стоять, а ти в єдину ніч, коли тебе просять зробити так, як просять, плюєш на це все і хочеш десь вештатися.

— Тобто ви мене виселите, чи що?