«Рейв(д)», оповідання

У телефоні відкриті номери таксі. Набираю перші-ліпші цифри. Хоч на годинку друга, а на рейв поїду: вони тут усі й без мене раду одне одному дадуть. Розберуться! Кімната, бач, уже розібралася, тільки не в ситуації, а так — у принципі, на складові частини.

Телефоную. Замовляю. Повертаюсь до кімнату по куртку.

Усередині — тотальне Нагасакі. Виглядає маленьке приміщення, мов сцена обшуку в серіалі: хоч іноді живемо, як у кіно. Знайти в цьому безладі хоч щось здається неможливим. Аліна та Лідія Йосипівна сидять на сусідчиному ліжку і стежать за мною очима, падкими на нові докази — на цьому етапі не стільки моєї провини, скільки власної адекватності. Коли я за комір витягую куртку з-під купи зібганої постільної білизни, комендантка раптово оживає:

— Куди це ти намилилася? Тікаєш з місця злочину?

Її голос видає цю загальну змореність. Одначе єхидні питання вилітають з неї самостійно, ніби вона запрограмована ненавидіти мене за те, якою людиною сама мене уявляє.

Я струшую куртку і всовую руки в рукави. Дивлюсь на Аліну. Вона відводить погляд.

— Я не крала твого ноутбука, — кажу майже по складах, наче звертаючись до дитини. — Ти це знаєш. Комендантка це знає. Ви також знаєте, що його в цій кімнаті немає. Якщо хочете — копирсайтеся тут хоч до ранку, але вже вдвох. Що вам іще від мене треба?

Аліна мовчить, лише зараз збагнувши, як важко нам удвох житиметься в цій самій кімнаті, коли все завершиться. Але Лідія Йосипівна ще не втратила відчайдушності: пласти авторитету, що їх вона накопичувала роками, тепер душать її та не дають відступитися.

— Катерино, твоя поведінка зараз украй підозріла. Ти думаєш, що в такій ситуації ми тебе кудись відпустимо?

— А зараз — чого ні? Ви вже все вивернули!

Комендантка закочує очі:

— Я ж не знаю, чи ти взагалі сюди повернешся. Може, ти вже з грошима за той ноутбук їдеш кудись у Нову Зеландію!

— Лідіє Йосипівно, ви ж маєте розуміти, яка це дурня!

— Як ти зі старшими спілкуєшся? — Комендантка підхоплюється. — І взагалі… ану виверни кишені!

Я вивертаю кишені куртки. Звісно, в них нічого немає.

— Якщо ви хочете мене обшукувати всю, то телефонуйте в поліцію. Хай цим займається кваліфікована людина, а не ви.

— От і зателефоную! Бач, яка язиката! Думаєш, не зателефоную? Ще й як зателефоную! І батькам твоїм зателефоную…

— Ось.

Я простягаю їй мобільний телефон і розвертаюсь до дверей, заразом скидаючи куртку. Комендантка здивовано крутить у руках мобілку, але нічого не каже.

— Ти куди? — глухо питає Аліна.

— До вбиральні. Без куртки в такий холод не втечу, не переймайтеся.

— Ну то я... телефоную в поліцію? — питає комендантка.

— Можете.

У вбиральні я крізь маленьке віконце бачу, як біля входу в гуртожиток стоїть моє таксі. Спускатися до нього крізь усі ці поверхи здається виснажливим заняттям.

Що ж...

Я відчиняю віконце. Холодне повітря врізається мені в обличчя з такою силою, ніби я раптом вступила під крижаний водоспад. Через хвилину я дивлюсь, як витягнений із задньої кишені штанів косяк подається у свій фінальний політ. На тлі його трагічного падіння моє таксі, не дочекавшись, вирушає в ніч — до своїх наступних клієнтів. Деякий час я просто дивлюсь на його задні фари, така романтично-замерзла, гарно нафарбована й ображена всім світом, біля віконця студентської вбиральні.

Мені вже відомо, що сьогодні я нікуди не поїду. Ані на рейв, ані, мабуть, у поліцейську дільницю. В те, що приїде поліція, я все-таки вірю, бо знаю впертість Лідії Йосипівни. Мені дуже сильно хочеться спати.