«Рейв(д)», оповідання

— Обшук? — здивовано перепитує сусідка. Навіть їй, бідоласі, така перспектива здається дещо екстравагантною.

— Ага, — знизує плечима комендантка. — А що ж іще в такій ситуації робить-то, га?

Я підхоплююся:

— Спитати у вахтерів, чи не заходив хтось підозрілий до гуртожитку і чи не виходив із ноутбуком Аліни...

Комендантка закочує очі:

— Вахтерів! Та вони ж не завжди на посту!

— І це, взагалі-то, може бути коренем нашої проблеми, — обережно вставляю я.

Комендантка злісно мружиться, і її ядучий погляд мені зовсім не подобається. Засумнівавшись у її навичках керування гуртожитком та його персоналом, я оживила спогади про інцидент із каструлею. Тепер я зробила ситуацію дещо особистою, якщо вона такою не була з самого початку.

— Якби тобі не було, чого ховати, то ти б і з обшуком не сперечалася!

— У Насті сусідку не обшукували.

— Її сусідка — порядна дівчинка, з якою ніколи проблем не було.

— А я, отже?..

Але пояснювати далі мені нічого не треба. Я знаю, як виглядаю, і я знаю, о котрій годині виглядаю саме так. Тиснути на те, що я насправді така ж свята, як і сусідка першої жертви, не вийде. Проте я дивилася серіали. Я знаю свої права у цій ситуації.

— Лідіє Йосипівно, — кажу, — вам для такого, взагалі-то, потрібен ордер на обшук. Це ж особиста територія, мої речі, як-не-як!

Аліна ховає обличчя у своєму сплетінні недов’язаного волосся. Аж тепер вона усвідомлює, що ситуація не матиме простого фіналу.

Після секундної розгубленості обличчя команди опановує препоганюча посмішка, яка змушує мене заклякнути на місці. Здається, ми поступово полишаємо площину правосуддя, вдаючись до міжусобиць.

— Ой, Катерино, кому ти оце тут качаєш права? Ти ж тут навіть не прописана! — кидає Лідія Йосипівна.

— І що?

— Кімната у вас, дівчат, — одна на двох, отже ніяка вона не приватна. Цілком можливо, що це зараз взагалі місце злочину! А ти заважаєш слідству!

 Я роздратовано складаю на грудях руки. Усе ще не йму віри, що мене підозрюють. Автоматичною реакцією є заперечення того, що це справді відбувається, до того ж у такий незручний час.

Треба, до речі, попередити друзів!

Думка про те, що я досі поспішаю на рейв, позбавляє решток самоконтролю. У моїх наступних словах уже помітне роздратування:

— Слідство веде поліція. Так само як і обшук. Нащо я тоді взагалі плачу́ за цю кімнату, коли мені тут жоден куток не належить?!

— От як виселю, то не будеш такими філософськими питаннями перейматися! То мені телефонувати в поліцію, чи як?

Замислююся. Може, хай сюди приїздить хто завгодно, а я поїду собі? Коли повернуся, приберу весь безлад: де ж я дінуся? Вони нічого такого не знайдуть — усе, через що можна було б хвилюватися, мені Вітя та Андрій передадуть коло входу на рейв.

Хіба що...

О, Господи!

За згортками шкарпеток лежить косяк. Так він там і залишився, ледве опалений, ніколи не доведений до логічного завершення, до фіналу свого нехитрого земного існування. Він дістався мені безкоштовно, як подарунок від доброї товаришки, і виявився доволі гірким. Викинути — шкода, викурити — гидко. Так він і залишився за шкарпетками, невпевнений у своїй подальшій долі.

Якби ж мені тільки вдалося якось до нього дістатися…

Скрипнувши зубами, відповідаю: