«ЗЛАМАНІ СХОДИ», роман, частина 2

Розділ двадцять четвертий

Капітан за кермо мене не пустив, я надто був знервований. Він натиснув на газ. Пікап розрізав прожекторами нічний ліс, наче долав високу стіну. Світло вихоплювало з темряви кучеряві сосни, кущі й паркани столярного цеху, дворів Красного. Час зупинився. Ми борсались у густій темряві, ніби безсилі комахи у застиглому бурштині. У нас не було вибору – ми не могли дозволити собі заїхати в Емськ і переночувати. Це була б не ніч, а мука. Який сон, коли думка крутиться навколо одного. А якщо гнати безупинно – в Дубівець приїдемо годині о другій ночі. Нас ніхто не пустить в будинок перестарілих.

Я дивився на різкий профіль Іларія – гачкуватий ніс, волохаті брови й випуклий лоб – він легенько освітлювався нічними приладами на панелі, а при зустрічній машині спалахував блідим сіянням. Він здавався фіолетовою сомнамбулою, що заскочила за кермо на темному подвір’ї психіатричної лікарні і везе мене утопити в озері Білому. Я гадав, які думки в нього рояться про історію з мисливцями. Невже він задерев’янів, як я, і ні про що не думав?

Шаман мовчав, ніби заклятий, кермував і сопів, зрідка утираючи лице, ніби відганяв дрімоту.

А я не мав сил і бажання для розмови.

Пригадав, як малим їздив із мамою до дядька Бориса в Одесу. Поїхали туди поїздом, покупались у морі, а назад вирішили навідати бабусю Варвару у селі на південному Поділлі. Рейсовий автобус прибув пізно вночі, з траси до села треба було йти кілометрів зо два. Я стомився і нічого не тямив. Дядько Борис взяв мене на руки і поніс. Навкруги на полях горіла стерня. Попереду, збоку, позаду і вгорі, поміж зорями на небі… Заграва палахкотіла й звивалось червоним вітром. Оточувала нас. Я притискався до міцного дядькового тіла й мені снилось, що мене рятує з вогню тато – сильний, теплий і надійний. А мама йшла поруч…

На автозаправці «WOG» ми надовго застрягли. Мішкувата тінь Шамана сховалась у дверях, що самі розсунулись. Потім він стиха розмовляв із заправником, який пропонував протерти скло. Затим відігнав пікап і поставив збоку, а сам повернувся усередину, приніс два паперові стаканчики із кавою. Кава розхлюпалась йому на пальці, та він не відчув гарячого. Поклав переді мною. Я не зворухнувся, вдав, що сплю. Вночі усе здається млявим і глухим. Час тягнувся навмисне повільно. Зрідка з автостради заїжджали авто, фари блідли на заправці. Люди бігали в туалет, в магазин чи й взагалі не виходили, спали. Заправники у зеленій формі клацали пістолетами, підмітали перед приміщенням і приглушено скеровували тих, хто їздив на газі, до модуля.  

Десь недалеко спав у темряві Дубівець.

Я прокинувся несподівано від легкого шуму. Іларій допив холодну каву й стиснув у кулаку стаканчик. Картонний посуд голосно зім’явся. Надворі давно розвидніло, світило сонце. Глянув на годинник – восьма година. Оце заснув! Ніби відключився. Шаман зиркнув на мене краєм ока й мовчки рушив з місця.

За всю дорогу ми, здається, не промовили й слова.

На Продовжній були заміські особняки. Такі будинки зводять в елітних поселеннях. Дім перестарілих у тому ряду виглядав дешевше. Приміщення на два поверхи, обшите блідо-зеленою штучною шалівкою. З вікон виглядали червоні суцвіття герані. Подвір’я мощене плиткою, зеленів підстрижений моріжок і стирчали шпильки туй, що бігли попри доріжку до входу. За будинком виднівся сад з альтанкою і майданчиком для відпочинку. Благодійний фонд «Шанс» не поскупився.

За скляною перегородкою при вході сиділа молода дівчина у білому халаті. Вона була сонна з ночі й ретельно підправляла лице косметикою. Дівчина так заклопотано вглядалась у дзеркало, що не зауважила нас. Довелось Іларію кахикнути. Я кволо зауважив, що в нашій країні дуже багато людей люблять натягувати на себе ту чи іншу форму, щоб виділитись. Лікарні, магазини, ресторани, заправки, кур’єрські служби, фірми й фірмочки, волонтери, мисливці, шофери й водопровідники, всі, куди не глянь, виділяються своїм одягом, ніби то впливає на якість послуг. Скоро вся країна одягне себе в різні однострої. Шаман тихо зашепотів із дівчиною, моргнувши мені, накрученому, щоб не втручався. Коридором човгали старі люди й збирались із чашками біля їдальні. Настав час сніданку, бо запахло хлібом, маслом і припаленою ячмінною кавою. 

До нас спустилась із другого поверху ставна й упевнена жінка. Директор Катерина Рябець нещодавно очолювала пологове відділення міської лікарні, але недруги її з’їли за начебто неморальне ставлення до вагітних. Кажуть, що багато вимагала і не ділилась. Вона перейшла у «Шанс», аби не залишитись без роботи. Профіль діяльності майже схожий. Там – новонароджені, тут – літні люди, що скоро відійдуть. Однакові клопоти, проте масштаб менший…

Шаман пояснив їй, кого шукаємо. Катерині зранку ще не зіпсували настрій, вона акуратно облизнула надуті губи і повела за собою. У кутовій кімнаті сидів у колясці чоловік і незмигно дивився у відчинене вікно.

- Ось ваш Коломієць! – сказала докірливо. – За стільки років… Ні слова від нього не почули. Витріщиться в одну точку й мовчить…   

Я побачив розширені зіниці й застиглий вираз обличчя, на якому не відбивались ані почуття, ані думки. Воскова фігура з сивим поріділим волоссям, що купками стирчало на тім’ї і здавалось чужим, несправжнім, з впалими щоками, синюватими, без кровинки, губами, у дешевому костюмі. Худі руки, обв’язані шнурками жил, безвільно лежали на бильцях сидіння. Пальці дрібно тремтіли. Здавалось, він не дихав. Це міг бути мій тато, але я нічого не відчув. Всередині все похололо й завмерло, ніби я падав стрімголов зі страшенної висоти і ось зараз, у цю мить, коли моє злякане єство стиснулось у маленьку кульку, розіб’юся об земну твердь. Мені було два роки, коли тато зник. Фактично, я його не пам’ятав і не уявляв, яким він міг бути у свої шістдесят чотири роки. Портрет, який приніс, нічого не говорив. Жодної схожості. От якби була мама, вона б зразу впізнала!..

- Він ходить? – запитав я директорку.

- Може ходити, але не ходить, - відрізала жінка, ніби я в тому був винен.

- Якби ви знали, що він пережив, - зітхнув я.

Ми говорили про тата в третій особі, ніби його тут не було. Незнайомий чоловік у колясці не реагував на мої слова. Він як прикипів зіницями до вікна, так і сидів, не поворухнувшись.

Після довгих переговорів та розповіді Іларія Шамана про психіатричну катівню Катерина Рябець погодилась видати нам незрушного чоловіка, записаного під прізвищем Коломієць. Під розписку, ніби неживий предмет чи багаж, що загубився. З майбутнім оформленням паперів, бо у неї ліцензія, фінансування і юридична відповідальність.

Ми всадовили тата у салон «Mitsubishi L200» з написом на брудному борту «Кукарача». Він не опирався, але й не помагав. Безвільно й байдуже піддався, коли ми упхали його на сидіння позаду, причепили ременем безпеки. Будь-яке звертання до нього ігнорував. Просто сидів і дивився не видючими очима у лобове скло. Його тут не було, він десь літав. Тіло, оболонка є, а людини нема. Як привернути його до себе і оживити? Як упіймати у тому погляді проблиск свідомості? Відповідей не знаходив і це лякало. Тяжкість тиснула душу. Шаман також мовчав, сопів і зітхав. Потім не витерпів, дістав флягу й ковтнув. За кермом сидів я, тож міг собі дозволити. Не виплачений борг їхав поруч з Іларієм. 

Я всунув диск у програвач. Роберт Плант під гітару Джіммі Пейджа заспівав про шепіт, який пророчить, що скоро у нашім серці пісня прокинеться і сурма приведе нас до тями. Новий світанок настане для тих, хто непорушно і довго чекає. І сміхом ліси відгукнуться.

And it’s whispered that soon

If we all call the tune

Then the piper will lead us to reason.

And a new day will dawn

For those who stand long

And the forests will echo with laughter.

«L200» потужно фуркотів двигуном. Щойно прошумів дощик і автострада лисніла проти сонця, ніби вкрита льодком. Того й дивись занесе на обочину…

У твоєму саду метушня, але турбуватись не треба – це весна зустрічає травневу королеву. Перед тобою дві дороги, та, зрештою, все ще є час змінити обраний шлях. «О-о-ох, це дивує мене», - видихав соліст.

If there’s a bustle in your hedgerow,

Don’t be alarmed now,

It’s just a spring clean for the May queen.

Yes, there are two paths you can go by,

But in the long run

There’s still time to change the road you’re on.

And it makes me wonder.

Я подумав, що за останні дні поламав всі свої уявлення про життя. Події увірвались до мене, закрутили й понесли, ніби бурхлива повінь. Як прибитись до берега?..

В голові стугонить. І це не мине, якщо ти не знаєш, що сурма кличе тебе в дорогу. Люба леді, чи чуєш ти пісню вітру? Чи знаєш ти, що лиш шепіт вітру тримає твої сходи?

Your head is humming and it won’t go,

In case you don’t know,

The piper’s calling you to join him,

Dear lady, can you hear the wind blow,

And did you know

Your stairway lies on the whispering wind.

Чоловік, якого я назвав татом, сидів у мене за спиною і не виявляв ознак інтересу ані до мене, ані до Шамана – ні до чого.

На звивистому шляху наші тіні довші за наші душі. По ньому йде всім нам відома леді, яка ясним сяйвом своїм показує, як все перетворюється на золото. Якщо прислухаєшся, затамувавши подих, ти, зрештою, почуєш пісню. Якщо всі за одного, а один за всіх, ви станете скелею. І ніщо не зможе вас похитнути. «О-о-о-о, як це дивно!» - простогнав я разом із Плантом.

And as we wind on down the road

Our shadows taller than our soul.

There walks a lady we all know

Who shines white light and wants to show

How ev’rything still turns to gold.

And if you listen very hard

The tune will come to you at last.

When all are one and one is all

To be a rock and not to roll.

 

And she’s buying a stairway to heaven.

«А вона купує сходи на небо. О-о-о, як це дивно!», - проспівав «Лед Зеппелін».

Раптом я відчув, як мене в плече легенько штовхнув Іларій. На батьковому лиці відбулись зміни – з’явився рум’янець, попустились зжаті губи, вилиці зарухались, ніби він мав ось-ось щось сказати. На впалих щоках поглибились зморшки. Зіниці звузились і розгублено забігали по дорозі, що рухалась назустріч. Одна рука вчепилась у ремінь безпеки, ніби він боявся, що зараз випаде на повороті. 

«Просинайся, тату! Просинайся! Наступних сорок років ми будемо жити разом. З нами будуть Ія, Ігорко й мамин портрет!..» – з відчаєм подумки заклинав я.

Дістав телефон і набрав дружину.

- Іє! Чуєш, Іє?.. Я знайшов тата! – голос у мене пропадав, пересохнувши. – Везу додому… Приїжджай!

Мій голос був чужий, я сам його не впізнавав. Далека Ія, мабуть, теж, бо мовчала. Зважувала, що відповісти…