«ЗЛАМАНІ СХОДИ», роман, частина 2

Розділ двадцять третій

Літак приземлився в Емську по обіді. У повітрі він здригався і провалювався в ями млості. Була дивна й незвична погода: півнеба разом із сонцем затягла свинцева хмара, а друга половина ясніла променями, що виривались з-за тьми. Хтось ножем розрізав полотно на два куски й зшивав безгучними гострими блискавками. Нібито велике око наполовину прикрилося повікою. Величезна хмара застигла на місці й висіла над містом важкою накривкою, наче вагалась – поглинати все чи відступити за горизонт. Вагання тривало довго, бо поки я доїхав на таксі до маминої квартири, небесне око навіть не кліпнуло. Хмара трималась своїм краєм прямо наді мною.

На сходах ніхто не перепинив. Тітки Марини не було вдома. У квартирі спала тиша – кожен мій крок віддавався різкою луною. Я спинився посеред вітальні й застиг, наслухаючи звуки. Житло померлих намагається імітувати діяння живих – на кухні закапав кран, у маминому кабінеті під шафою зітхнула підлога, впала книжка на полиці, задзвеніли чашки у серванті від грому, що раптом струснув повітрям. Колись це був і мій дім, але проминуло двадцять п’ять років, і все те звичне, рідне, що приваблювало мене сюди, вивітрилось, зникло. А після того, як померла мама, й зміліло. Мені стискало груди і я хотів чимскоріш утекти звідси. Ухопив на маминому столі татів портрет і кинувся до дверей. А вслід дивилась мама й просила озирнутись…

На брудному пікапі Іларія Шамана хтось написав пальцем «Кукарача». Старий тарган* совався по місту немитий ще з тих часів, коли ми їздили на Упирове болото. Слідчий сидів на другому поверсі «Сторожової вежі» й потягував віскі з кавою. Він був схожий на великого плюшевого ведмедя, якому замало місця за столом. Незмінний піджак і кобура під рукою вже мене не здивували. Здивував новий вираз обличчя – воно осунулось і змарніло, ніби чоловіка за ці дні потрясла важка хвороба. Така маска буває у відчайдушних пияків, які вважають, що їх ніхто не розуміє, що проти них повстав увесь світ, а життя промайнуло намарне. І тоді усе стає байдужим, а чарка за чаркою летить і не помагає. В очах Іларія прокинувся інтерес до моєї персони, він стрепенувся і радо помахав рукою.

*Ісп. cucaracha, «тарган».

 

- Синку, розділи компанію, - запросив, немовби ми не домовлялись про зустріч.

- Бачу, ви вже наділили, - кивнув я на ряд чарочок, що вишикувались перед ним.

- Так, легенько, - озирнув порожній посуд капітан. – Більше не бу… Готовий до служби!

- Ну… За кермо вас не пущу, - оцінив я ситуацію. – А біля плеча посидите…

Дбайливий бармен з вогником прищуреного нахабства у погляді уже стояв з кавою біля мене, тож гріх було відмовлятись. Я сів біля Іларія й турботливо позирнув на нього. Старий здав на очах, бо не повернений борг тиснув, давив його. Але є такі борги, що не віддаються. Вони власне й боргами не вважаються. Це більше, ніж борг, це забране чуже життя. Його ж не повернеш!.. Злочинці забрали життя у мого тата. Колеги зіпсували долю Шамана, викинули з міліції. Все пов’язано такими міцним вузлом, що ніколи не розплутається. Він вже вріс у тіло й шкіру, як дріт, обвитий навколо дерева. Іларій став частиною моєї померлої сім’ї, і я мушу з цим рахуватися. Бо як можна відділити нескінченне чекання матері від стоптаних черевиків Іларія і роздирання його душі?

Капітан розказав про свою зустріч із родиною сержанта Івана Литовченка. Там залишилась його дружина Марія й онук Кирилко, який щойно перейшов у десятий клас. Живуть удвох. Іван нічого не розповідав Марії про страшну пригоду у Краснянському лісі. Вона чула про мисливців, які пропали. Тоді все місто гуділо, ніхто не залишився байдужим. Але Марія ні сном, ні духом не відала, що їх утопив у болоті її чоловік. Розігнав машину і вискочив над самим краєм баговиння. Це була його частка злочинної операції, яку розпочав полковник Сахно. Литовченко закусив зуби й мовчав, тому й прослужив найдовше. Коли захворів син Андрій і хвороба зажала їх безгрошів’ям, поїхав до Збруєва просити допомоги й таємно залишив записку в амбулаторній картці сина, що зберігалась вдома. У ній сержант застерігав, що не має наміру закінчувати життя самогубством і помирати, поки не врятує сина. Тож його стрибання у вікно з сьомого поверху «Сіті-Буду» виглядає суперечливим і нелогічним.

- Хіба є логіка у самогубців?.. – запитав я Шамана, який протверезів. - Слідчі з Києва поцікавились тією запискою?

- Ніхто навіть не подзвонив, - розчаровано крякнув Іларій.

- Будете продовжувати розслідування?

- Ек!.. Пізно. У мене вже запал… підмочився, - виразно глянув на мене, ніби вибачаючись. – Передам племіннику Григорію. Може він продовжить це… затяжне… діло. Нехай учиться і росте…

Я сів за кермо «Mitsubishi L200», тимчасово прозваним «Кукарача». Капітан важко гепнувся біля мене й засопів. Він погодився поїхати зі мною у психоневрологічний диспансер, хоч уже наближався вечір. Ми вирушили маршрутом мисливців, який я вивчив напам’ять. Перше село Ярове, де мама з татом заблудились у соняшниках. За ним ліс у вечірній застиглості. Чорна ляда на небі посунулась на край і все ще загрожувала бурею. Ззаду, з-за машини, світили навскісні промені і прорізали зелену гущавину. Ті промені немов золотими нитками тяглися за нами. Ось і поворот на Упирове болото. Сліди від крана, що прорізав обочину рваною колією, вели униз, по забутому проїзду. Ми з Іларієм поглянули у той бік і відвернулись. Звірка ДНК родичів і жертв ще тривала, але мені, схоже, ті результати були не потрібні. Мого тата у «Жигулях» Вербицького не топили. Чи знайду я сліди його ув’язнення у психіатричній катівні?..

Довге й нескінченне Красне одним боком притуляється до бруківки. Демонструє свої двори, ніби у сповільненому фільмі. Навпроти кожних воріт під сутулими й крислатими соснами можна було побачити копицю сіна або соломи, кукурудзиння, купу гною чи поламаний трактор або причеп. Довгий дім паралізованого лікаря Полежая з виноградною лозою залишився позаду. Живий він чи вже помер від небезпечного тромбу?..

- Хотів я колись жити в такому селі далеко від цивілізації, - протягнув повільно Шаман.

- Угу… Цивілізація б вас сама знайшла, - відповів я, натякаючи на події, що розгортались у цих місцях.

Про тата ми не говорили, ніби наклали табу.

Черепичний дах столярного цеху випірнув з-за повороту несподівано. Я чомусь вважав, що він далі. На розбитому подвір’ї тартака валялись купи обрізків і колод. Розмотані троси іржавіли серед баюр, що не висихають.

Далі «Mitsubishi L200» вперся тупим носом у розвилку, на яку нависало давно не обрізане гілля. Я ледь не влетів у зарослий травою кювет. Авто заревіло й спинилось. Мусив здати назад і повернути наліво. Сюди я ще не їздив. По цій пустинній дорозі доставляли в блок «Зет» вахтових лікарів, провіант і солдатів-строковиків, які несли варту. Може вони й не знали про злочин, який охороняли. Але чи можна бути невинним, охороняючи безчинства злочинців? По цій дорозі утікав до решток СРСР капітан Нефьодов, напившись самогону, який йому доставляла шустра прибиральниця Ксеня Тягай.

Золоті нитки сонця закрутились вслід за авто і я побачив червоні краплі черешень, що дозріли серед листя. Два ряди дерев вистроїлись обабіч і бігли донизу, до двоповерхового будинку з рудим жерстяним дахом. Ворота були відкриті, на прохідній нікого не було і ми в’їхали прямо під флігель із сірими стінами, що облупились. З-за рогу вийшла товста жінка з алюмінієвою каструлею, байдуже глянула на нас і торохнула дверима на пружині. Здавалось, її зацікавила велика машина, а хто в ній приїхав – ні. Ми попрямували за нею.

У сутінках я побачив сходи, що вели нагору, і порожній вестибюль з побитою кахельною плиткою, потріскані, у виразках ран, давно не білені стіни. Вікон було мало, лампочки не горіли. Нікого ніде не видно, але відчувалось, що будинок повний, віддалені шуми про це свідчили. Нагорі голосно кричав телевізор. Біля нього у невеличкому залі хаотично крутились з десяток жінок і чоловіків. Вони були одягнуті у що попало. Один давно не стрижений, пелехатий, з бляклими очима, бив ложкою у металеву тарілку і провіщав, що Апокаліпсис наближається. Ще двоє грали у шашки. Замість шашок, яких не вистачало, у них були великі таблетки. Жінка з перев’язаними пальцями безкінечно тиснула на пульт, всі програми їй не подобались. Удень вона мучила телевізор, а вночі обгризала до крові нігті. Інша бродила поміж кріслами із застиглими постатями, нахилялась і привітно віталась: «Добрий день! Я вас чекала… Добрий день! Я вас чекала…»

- Добрий день! Я вас чекала! – кинулась причинна до нас.

- Мартусю, кого це ти зустріла? – озвався позаду чоловічий голос. – Шановні, ви хто будете? До кого приїхали?..

На нас уважно й з певною підозрою дивився лікар у халаті, що давно просив праски. Він утомлено дрімав у своєму кабінеті і був незадоволений, що потривожили його спокій. Лікар лінькувато позіхнув і прикрив рот долонею. Йому було понад тридцять й він не хапав зір із неба. Робота в диспансері на відшибі його задовольняла. Тут були доплати за шкідливість і відрядні. Сьогодні чергував уночі. Скоро о дев’ятій вечора він розжене хворих по палатах і буде дивитись на самоті міжнародний матч з футболу.

Ми з Шаманом дружньо, але наполегливо взяли сонного попідруки і відвели убік.

- Відповідайте коротко й чітко, - наказав я. – Як вас звати?

Виховання Еда Хезерлі з мене било джерелом.

- Артем… Артем Калюжний, - вичавив із себе чоловік. – Ургентний… Черговий лікар…

- Пане Калюжний, - наступав я. – Колись тут функціонував блок «Зет». Вам про це щось відомо?

- Відомо, - гарячково запевнив захоплений зненацька лікар. – Хм… Але я про це нічого не знаю.

- Так відомо чи не знаєш? – Іларій тицьнув йому під очі потріпаним посвідченням капітана міліції. – Не крути!.. Як я мріяв до вас потрапити!

Це прозвучало двозначно і ми відпустили розгубленого Калюжного.

- Не розумію… Чого ви на мене напали? – він відступив на крок. – Це лікарня, а не прохідний двір! Зараз подзвоню у поліцію. Чи покличу санітарів…

- Гаразд, поговоримо мирно, - погодився я, хоч усередині все тремтіло від напруження. – Колись у блоці «Зет» силоміць закрили мого батька… Куди поділись тодішні пацієнти?

- Я ж тільки сім років тут працюю! – вигукнув обурений Калюжний. – Звідки мені знати, куди поділись пацієнти старої лікарні?

- У вас архів є?  Може подивимось там?..

Така пропозиція Калюжному не сподобалась і він незадоволено скривився. Архів замкнений, хтозна де ключ від нього, може в кабінеті головного лікаря. Попереду футбол. І йому зовсім не хотілося ритися у старих і пожовклих паперах, що накопичились за десятки років. До того ж, блок «Зет», наскільки він розуміє, функціонував автономно, там все було своє, за винятком кухні й котельні. Свої хворі, свої лікарі, свій архів. Навіть охорона своя. З лівого крила у лікарню списували тих, до кого втрачали інтерес. Такі випадки траплялись дуже рідко, пацієнтів, в основному, виносили вперед ногами й хоронили на кладовищі, що за стіною огорожі. Горбики там до цього часу збереглися, а таблички зогнили. Артем Калюжний якось туди забрів, здригався від думок, що в померлих були родичі, які їх чекали. Але він засвоїв правило – менше знаєш, краще травлення. Не лізь до біди й біда до тебе не прилізе. Стара радянська система давно сконала, тож її слід забути…

- Це заборонено! – виставив руку вперед лікар. – Закон охороняє персональні дані хворих!

- Нам не потрібні їхні персональні дані. Нам потрібно тільки одне – дізнатися про долю Петра Холоденка, - заспокоїв його врівноважений Іларій.

- Бориса Коломійця, - поправив я. – До речі, чи залишився хтось у вас, хто працював тоді? Я хотів би показати фото батька…

- Їх обох, - наполіг на своєму Шаман.

- Гм… Не знаю таких, - задумався Калюжний, зрозумівши, що нас швидко не позбудеться. – Хіба може… Баба Юстина. Юстина Севастіанівна Кушнір, наш кухар. Здається, вона тут все життя працює.

Лікар пішов шукати кухаря, а ми залишились серед броунівського руху хворих. Та, що натискала на пульт, випадково вимкнула телевізор. Забинтовані пальці помилились. Застиглі постаті прокинулись і повставали, ніби поступила команда розходитись по палатах.

- Сидіть, нетями, - сказав шашкіст, прицінюючись до таблетки противника, яку хотів побити. – Несправжня тривога… У нас ще купа часу!

- Добрий день! Я вас чекала! – випірнула перед нами радісна жінка.

- Краще повіситись, - буркнув Іларій     і відійшов до сходів.

З-за кута зашурувала розтоптаними капцями, хитаючись, ніби качка, Юстина Кушнір.  Вона була стара і товста, з гострими вусиками над верхньою губою. Це її ми бачили внизу з алюмінієвою каструлею. Юстина взяла портрет тата й довго дивилась на нього, сопіла.

- Знали б ви, скільки їх тут пройшло, - зітхнула. – Мені іноді здається, що за лікарнею більше хворих, ніж тут, всередині. Гарний хлопчина. Розумний… Він… Дай, Боже, пам’ять…  З’явився після того, який втік. Отой був зірвиголова! Обманув усіх і втік!.. Замки попадали самі… А капітан Нефьодов спав п’яний. Моє ж діло маленьке – тарілки та ложки. Я тоді була молода, прислали на практику. Психлікарня мене лякала. Але згодом звикла… Ви думаєте, що вони дурні? Ні, вони розумні. Тільки в них трапився на чомусь злам. От на тому зламі вони й спотикаються. Всі ми спотикаємось. Але встаємо й ідемо. А дехто відстає, залишається… Оцей… Утратив пам’ять. Родичів не мав. Коли закрили ліве крило, його віддали нам. Сидів он там біля вікна, весь час скло протирав. Щоб видніше було… Скло запотіє, а він пальцями протирає. Скло замерзне, а він хукає, розтопляє кружечки. Безневинний такий і мовчазний…

- І де він подівся? – видихнув я, відчуваючи, як зайшлося серце.

- Звідки я знаю? – фиркнула товста кухарка. – Лікарів питайте!.. Років десять або й п’ятнадцять тому хтось приїхав і забрав його.

- Було б добре, щоб ви завтра навідались, - несміливо запропонував лікар. – Прийде головний лікар, медперсонал…

- До завтра посивію! – вигукнув я.

Калюжний знайшов ключа від архіву й повів нас на перший поверх у тісну кімнатчину з металевими стелажами. Тут рідко хто бував. На підвіконні залягла пилюка. Стелажі поіржавіли. Стеля полущилась і осипалась лушпинням на забуті жовті картки. Лікарня поволі вмирала, ніби стара людина. Їй обмежували фінансування і подумували, щоб закрити. Установа знаходилась далеко від цивілізації. І те, що підходило професору Цуркану, не подобалось сучасному начальству. Лікарня не обладнана, прийшла в занепад. Навіть не мала очисних споруд. Про це все бурмотів лікар Калюжний, бідкаючись, що скоро залишиться без роботи.

Він перебирав картки й голосно пчихав. Замість того, щоб спокійно чекати футбол, мусить дихати пилюкою. Я іноді висмикував історії хвороби і читав прізвища. Ані Коломійця, ані Холоденка не зустрічав. Іларій Шаман сів на стілець і відпочивав, ніби подорожній, який подолав довгий шлях.

- Є! – вигукнув полегшено Калюжний. – Ось ця… Дивіться! Борис Коломієць. Діагноз – ретроградна амнезія, маніакально-депресивний синдром у стадії ремісії. Виписаний з лікарні 27 серпня 1999 року. Місце проживання – будинок перестарілих благодійного фонду «Шанс». Адреса – місто Дубівець, вулиця Продовжна, 3.

На обличчі лікаря Калюжного світилась радість, що знайшов документ. Він хотів чимскоріше позбутися нежданих відвідувачів. Я взяв товсту амбулаторну картку й переписав адресу, куди віддали мого батька. Емоцій не мав, вони всі перегоріли й висохли, як струмки під палючим сонцем. Мій тато був живий увесь цей час, коли ми з мамою його згадували. Ця пекуча несправедливість розривала мозок. Іларій Шаман звівся і сховався за стелаж. Йому було теж недобре.

- Що це за фонд «Шанс»? Навіщо він забрав мого тата? – запитав я лікаря.

- Не знаю. Фонд як фонд. Мабуть, з ліцензією. За утримання… таких ось… хворих, безрідних і немічних, держава доплачує значні гроші, - визирнув у брудне вікно на нашу машину Калюжний. – Я вам картку не віддам. Захочете – приїдете ще.

Ми з капітаном вийшли надвір і перезирнулись. В Іларія був сумний вигляд, йому не хотілось говорити. Всі його старання знайти мого тата розбились об опір колег-міліціонерів. Але чи так він вже й старався, щоб добратись до істини? Сьогодні, через сорок років після тих трагічних подій, все здавалось несправжнім і неймовірним. Ніби ми піддались на тортури професора Цуркана і перескочили у паралельну реальність. Хотілося помацати себе й переконатись, що це я, Юрій Холоденко, мені сорок два роки і я стою на подвір’ї справжньої психіатричної лікарні. Тут на другому поверсі сидів мій батько і хукав на замерзле вікно. Багато років підряд. В той час, поки я ріс, учився і продавав білети на іподромі Еда Хезерлі. Тато мене чекав, а я закохувався в Ію, підкидав на руках малого Ігорка, гуляв по барах, їздив у Чорнобильську зону і сварився з тестем-генералом. Тато пропустив, як захворіла й померла мама, його Настуня, і вони вже ніколи не зустрінуться.

Для кого шумів цей вітер і для кого сходило сонце, гріло променями цей чужий і байдужий ліс?

Не для мого батька.

Для кого цвіли черешні і дозрівали янтарем у густому листі?

Не для мого тата.

Для кого напливали вечірні тумани й вкривали теплі жовті вікна серпанком надії на завтрашній день?

Не для мого тата… 

Чи можна це сприйняти без шоку і бажання закричати смертельно пораненим звіром?..

Я заскочив у салон і вдарив руками по керму Іларієвого автомобіля. Як не старайся і не терпи, але коли боляче, то таки болить.

- А-а-а-а!.. – вирвався з мене стогін.

Все навкруги хиталось і пливло, ніби маревні хвилі. Загорілись цитринові вікна лікарні. Сутінки насувались із мовчазного лісу. Нібито ліс хмурився і видихав із себе тіні, що гуртувалися, стискалися щільним рядами і наступали на незахищений дім з іржавим дахом. То були мертві, поховані серед коріння. А всередині під слабким світлом економних ламп стріпувались від лісових привидів пацієнти, втрачали залишки ясного глузду і крутили хоровод навколо голосного телевізора.

Я вважав себе молодим і гадав, що не скоро постарію. Проте постарів миттєво. Життя зламалось на дві частини – до і після. Таким, як був, вже не буду. Не житиму, як у сні. Мама, помираючи, мене збудила. Тато приголомшив. Якщо знову засну, то наступного пробудження не витримаю. 

- Синку, я з тобою, - торкнувся до мого плеча Іларій Шаман.

У мене до нього злості не було, а тільки невимовне розчарування. Іларій – це живий докір моїй байдужості. Чого я раніше з ним не зустрівся?..