«Тиша кольору індиго»

І

Огром міста ніби стопудовий кавун! Із нього зусібіч зі свистом і шумом розлітається насіння. Перестиглий кавун, яким зі всього маху – спересердя чи з необережності – хряснули об асфальтну кору землі! Відтоді барвистий гул, галайкання, гам не стихають. Лише змінюються шумові декорації:  вокзал, площа, метро…

Зі станції метро «Вокзальна» ескалатор сірою ребристою стрічкою впадає ув освітлену пащеку підземелля, – спробуй-но втриматися із важелезною валізою і сумкою через плече! Галасливий посвист потяга – хочеться заткнути вуха після безсонної ночі. А потім, потім – навальний зустрічний людський потік при виході з підземелля «Святошино», доводиться рухатися проти течії, притиснувшись до стіни. Іронія долі: в дійсності майже все так само, як і в сучасній літературі…

Ось-ось має рушити електричка на Ірпінь, устигаю ув останню мить, дякуючи статечному дядечкові, що з милостивою посмішкою підхоплює мою, майже непідйомну, ношу на колесах.

У переповненій електричці, котра нагадує чимось продовгуватий кавун, гармидер, схожий на вокзальний: шепіт-шерех розмов, раз-у-раз озиваються мобільники; у проході теж не проштовхатися: корзини, мішки, мішечки, кравчучки, рюкзаки, картонні коробки...

Всюдисущі крамарі пропонують без кінця всяку всячину: запальнички, солодощі, спеції, гаманці… Замурзані циганчата  старанно виводять котрусь свою, автентичну, пісню. А електронний диктор укотре ніяк не вимовить назву зупинки: виходить щось смішне й нерозбірливе. Тож укліпилася у вікно, щоб не прогавити Ірпінь, і милуюся віковічними соснами, їх незрівнянними, гончарно-теплими стволиками в блакитній солодкій гущі ранкового неба. Сосни здаються теплими і домашніми, здається, що можна провести долонею по їх шорсткій корі, а тільки – між соснами і мною –  запилюжене віконне скло і шум сталевих коліс електропоїзда...

Потяг починає гальмувати. Перепитую про всяк випадок:

– Це Ірпінь?

–А вам яка станція треба? – кидає на мене погляд жіночка, вив’язана яскравою хусткою по-старосвітськи, що сидить біля дверей із двома чималенькими плетеними кошиками.

– Мотя, от ти… Жінці Ірпінь же і треба! Правда? От ти любиш перепитувати,  – озивається сивий дядько у картатій сорочці, певно, її чоловік.

– Вася, помовчи.

Околиця. Перон. Даленіє шум електрички. Геометричні креслення колій – можна заплутатися, наче у Світовій павутині. У підземному переході сморід і темінь. При виході-вході бабульки з різноманітним крамом: домашній сир, пластикові пляшки з молоком, в’язані пінетки, зелена ріпчаста цибуля, помідори, огірки  –  звісно, з теплиці, надворі лише червень.

– Беріть, домашнє молочко!

– Полуницю беріть, гляньте, яка! Одна в одну!

Струнка бабуся тримає в руці віялом янтарні півники на паличці. Крізь прозору карамель сяє ірпінське сонце.

А далі – запилюжені бур’яни, гравій, глина… І нарешті – асфальтована дорога. Добре, що валіза на колесах. Сторожко обходжу великого пса, він так уважно пантрує за мною, повертаючи лакований писок услід: може, голодний? Роззираюся на всі боки, хоч би трапився хто назустріч, де ж той Будинок творчості? Тополі, труби теплотраси, затишні дворики містян, багатоповерхівки по інший бік вулиці, безпритульні собаки, підлітки на роверах, огрядна бабуся з маленьким онуком – він  чіпко вхопився пальчиками за її натруджену руку.

 – Ось по цій стороні йдіть і побачите зелені ворота – ото Будинок письменників,  –  пояснює вона.

Нарешті! Будинок творчості! На зеленій брамі напис: «Стороннім вхід заборонено!» Нібито це вхід до раю чи пекла. Стою і не наважуюся зробити крок  у незнайому оазу для письменників, розмислюючи: я стороння чи ні?..

Попервах трохи вражена запустінням території, будівель і… запустінням душі, але не тут  –  виправляю сама себе,  а в сучасній цивілізації. А ще здивована – тишею!

Тиша шумким водоспадом ллється із блакитного неба, і душа блаженствує у тиші кольору індиго. Цю повноводну, зелено-шумливу амальгаму багатоголосого спокою й безгоміння можна бачити, осязати, слухати з насолодою, мовби симфонію, навіть пестити її очима, відчувати на дотик шкірою, наче дотик морських солоних хвиль! А ще вловлювати аромат тиші – вона мовби  дорогий парфум. Чомусь здалося, що ця субстанція тиші має запах сандалового дерева… Напевне, зауважите: звідки взятися сандаловому дереву серед сосон і  дубів? 

Попри те, що я уперше в Ірпені,  звідкись узялося підсвідомо-напосідливе враження: Будинок творчості письменників – корабель, який відпливає… Добре, якщо я помиляюся, певно, що помиляюся, але, незважаючи на мить відлітання у розквіт літа, тут особлива аура.

Піднімаюся сходами. Меланхолійна патріархальність: густо побілені стовпчики і на них – декоративні вазони, балясини балюстради  злегка похилені, живописність ліній і силуетів. Долі, на шкарубкому асфальтному покритті – малюнок  трепетних тіней від листя яблунь і акацій, між ними – пелюстки світла, аж до сліпучо-білого, ніби розсипані квітки флердоранжу. Зупиняюся, щоб перепочити, і слухаю тишу… Вона  має колір! Таємничий колір індиго!

У  першому номері десятого корпусу, куди мене поселили, у стареньких кріслах мило посміхаються два кумедні ведмеді: мама, тато, і біля них – мишеня, цілком зійде за їх дитинча. Укладаю цю симпатичну компанію на двоспальне ліжко в іншій кімнаті: нехай сплять! Дістаю ноутбук і всідаюся за письмовий стіл…

Письменники стверджують, що тут добре пишеться, певно, це правда!

18.06.2015

ІІ

Ранок. Тиша. Самотнє, може, навіть невпевнене цвірінькання котроїсь пташини. Чисте, яскраве цвірінькання. І знову – ти-иш-ша.

Ше-рех, ш-шш-шум автівки. Пауза, як у нотній партитурі, й потому – кілька пташок поперемінно співають осанну небу й Ірпеню.

Крізь марево занавіски в очах дзвінкий зелений краєвид – кольори теж уміють співати і пломеніти, ніби вогнище, – тільки зелене. Воно не спалює, а самѐ згоряє від сонця, непомітно, вже надосінь, а наразі – початок літа, тож у зеленому полум’ї ще можна купатися, мовбито в приємному літеплі.

Вранішнє сонце майстерно висвітлює і поглиблює тіні у кронах дерев, одразу виникає спокуса вхопити пастель і залишити цей променад зеленоквіття, цю  незабутню мить відлітання і співу на аркуші паперу. Але поки що залишаю живопис на потім, натомість вирушаю на прогулянку.

Калейдоскопічне враження від природи, може, тому, що ловлю фотоапаратом миттєвості неба, річки, водяного плеса копанки, навіть ряски – живопис потрясний і розкішний, а велетенська верба над річкою Ірпінь – унікальний, метафоричний образ!

Могуття срібно-зеленої крони застигло в часі. Монументальність і беззахисність, зелена жіночність, бездоганність, на вершечку – округлі зелені кульки – гнізда?  Вітер чеше зеленокісся верби,  і воно – пливе за водою… Лише потужний стовбур – нерухомий, здається вічним, як небо, і земля, і як річка Ірпінь…Біля верби хитається осока, освітлена сонцем, трохи далі – хвилюється  левада, аж ген-ген – шерхотить зеленим шумом ліс: сосни, дуби, акації…

Повертаюся. Вівчарка Грета, вона вже старенька, сумирно лежить під ялиною на теплій землі. Песик на прізвисько Білий (її синочок) гавкає за двох, відганяючи конкурентів із території. Грета лише підійме голову, спроквола подасть голос і знову опускає рудий писок на руді лапи і дивиться жалісно, певно, хоче пояснити: «Стара я стала…» Білий, незважаючи на те, що любить погавкати, сумирний, доброзичливий і лагідний песик. Він уміє чарівно посміхатися чорно-рожевим, вологим носиком і щоразу чекає нас біля їдальні.

– Собачечка моя малесенька! Симпатюлечка білесенька! – не стримуюся від емоцій.

Білий задоволено метляє хвостом.

– О-о! Звідки така любов? –  дивується Світлана Йовенко, бо вчора я сторонилася незнайомого пса.

Білий подає голос. А сосни шумлять. Віковічно. Плавно диригують пружними сосновими лапами у піднебессі! Вони ж не просто шумлять від вітру, вони  розповідають про тишу… Про світ. Про всесвіт.

19.06.2015