«Долі судилося бути саме такою...»

***

Я іноді пригадую той час

І жовтий світ дитинства. Адже жовтим

Був дім той, із якого вже пішов ти.

Дім жовтим був. І чорним – керогаз.

Ще в пам’яті – лиснючий коридор.

На жовтім – чорні стовбури акацій.

Під ними – ми, сини одної з націй,

Що все ще «не сложилась до сіх пор».

Та матері на лавці у дворі.

Євреї... Пиякú... Злочинці карні...

Пахучий полубокс у перукарні,

Та по дахах – цегляні димарі.

Ото – початок. Ми звідтіль. Ото

Все завдяки сирим і тьмяним мурам.

Хоч світ був невигадливим і мурим,

Як старомодне драпове пальто.

Ми живемó. І дні у смерть течуть.

Баркаси глухо б’ються в Лісабоні

Бортами в сірих досвітках. Солоні

Сичать вітри, та нам сюди не чуть.

Ми назавжди застрягли тут, хоч плач.

Та все одно – показують «victory»

Обом нам наші пагоди прозорі –

Опори електричних передач.