«Долі судилося бути саме такою...»

***

 

                                       Як все змінилось тут. Які чужі                  

                                       Протоки тіл. Чиясь дурна відсидка,

                                       І на взуття нова сезонна скидка,

                                       Дрібна, неначе цяточка баржі.

 

                                       Минущості, котрих немає в «ґуґлі»,            

                                       Як і мене давно немає тут.

                                       А губи все такі, такі ж припухлі:    

                                       «Рєґінка поступаєт в інстітут…»  

 

                                       Ще пара-трійка з них злетить історій.

                                       Питань. Мовчань… О, я ці губи знав! – 

                                       За стінами підсобок і преторій, –

                                       І прокуратор міг би заздрить сам…

 

                                       У неї й зараз божевільний морок

                                       В очах баских, що не зійшли на крок.

                                       Ну трохи старша. Ну тепер під сорок.

                                       Та кептен-муж, та тесть-професорок.

 

                                       Такі невинні і невпинні зміни…

                                       Я повертаю – звісно, знов косяк! – 

                                       На 40 лєт – звичайно ж, України,

                                       Радянської, звичайно ж, ну а як?

 

                                       Яка розтала, як усе розтане,

                                       Як губи, що лишаються десь там,

                                       На 40 літ… Потім – до Дніпрельстану.     

                                       Він мабуть буде довго, Дніпрельстан.   

 

                                                            

 

***

 

Як мене круг пальця обвели

ліплені на прірву «ярвали»,

сни ці… Та і в них бувають шпарки.

Дощ і пиво під склепінням арки,

 

Із якої обживаєш світ,

лобом у хрещатицький граніт,

спиною – у вивіски й контори,

сівши на картон коробки з-під

манґо, десь з якогось Еквадору.

 

І немов загірне сяйво щогл,

золотих, невидних з-за дахів,

плине в арку. Хвилить протяг все це…

 

Щось таке, щоб Україна, щоб…

Щось, немов привідкриття шляхів –

матерям зотлілим десь під серце.

 

 

 

***

 

Соняшно. Свіжо. Чітко.

Тіні від камінців.

Всюди вібрує жінка,

Ніби оперний спів.

 

Дійсності оболонки.

Самотинú пласти.

Подруги-каталонки

Електронні листи.

 

В рівному небі лінії.

Світу легкі вузли.

Впав фараон у Лівії,

Поки мости пливли.

 

Спокій лежить на сіty.

Я в нім де є, де ні.

Щастя нема на світі.

Є – вересневі дні.