«Долі судилося бути саме такою...»

***

Час іде. Тужавіє потрошку

чар цих невигадливих споруд.

Місто все в меморіальних дошках

віршів, що примарились отут,

де здавен прокляття й силу Сходу

всотував у кров і все беріг,

душу, ніби череду у шкоду

потайки пускаючи у гріх.

І шматки себе в жіночі вічі

клав і крав жагу та кольори.

Потьмяніле те десятиріччя,

покотилось пляшкою з гори –

повз нові шляхи й законодавства,

але й на межі тисячоліть,

має платтям дівчина грудаста,

має... Бо куди ж її подіть.

І, п’янкá, тремтить у кожнім нерві;

і, не розбираючи шляхів,

плине щем у повітовім небі

над чаклунством верхніх поверхів...

***                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          

                 тінь твого дихання лине сюди

                 тінь твого кроку

                 в каре візьми залети упади

                 теж кароока

                 час що потоншав плече замастив

                 тиньками відня

                 та сповиває міста і мости

                 мрія надсвітня

                 з'явишся! свінеш!

                 над тлумом отих

                 кінних і піших

                 там

                 на воротах

                 на золотих

                 найзолотіших...