«Долі судилося бути саме такою...»

   ***

 

                                Вже трохи є і гіркоти, і втоми.

                                Оце б додому – та немає дому.

 

                                З розвалин днів, що стали потойбіччям,

                                Сіріють очі з батьковим обличчям.

 

                                І сам ти є, немов тебе нема,

                                Лиш мріями підсвічена пітьма,

                                Що синьо обіцяє – попри щастя –

                                Багрову дрож чогось чому початься.

 

                                І розгортає зкам’янілі хащі,

                                Де жить найкраще – жити на пропаще.

 

                                І, ставши вбік від інших – всяких – других,

                                Вчувати кулі на надбрівних дугах.

 

 

 

     ***

 

                      Зажовтіло сонце і країни ласі

                  Десь мені принишкли за тремким горбом

                  Наче зранку випити раптом грамів скількись – 

                      Лагідна під пахвами течія життя

 

                     Легше уявляється хтивою й нагою

                  Навмання побачена деяка з жінок

                  Випукле «сьогодні» твердне під ногою

                  І моє «колишнє» – поряд – у мені

 

                  Вижовклий посріблений день лежить хитається

                  Йти мені так весело десь мене та ждуть

                  Там Поет вінгранний з Миколáєм в гóловах

                  І розмова кольору неба й тютюну

 

                  Тільки трішки жаль мені що немає наче б

                  Поряд тих з ким схожий був з ким недбало йшов

                  Всіх би їх повúзбирать для таємних значень

                  Хтось же їх вколов мені попід саму кров

                

              

***

 

- Кажеш, тільки звільнився?

- Хата била катлавáя...

  абщакóвая то єсть...

- Ну-ну...

 

що його?

сісти й собі?

спитись ганяти машини з Голяндії

двома трамваями доїжджати до прохідної

пританцьовувать під молитовні співи

в Будинку культури глухонімих?

 

гай-гай

здимів час котловий

общаковий простір епохи

 

ні імперій уже нічого так порожнеча

непродихність начальства така ж самá

                                                   а тоска навіть більша

                       і труби димлять

                                          попри смерті чиїхсь матерів

 

от і все

       тільки тіні тремтять

                         в золотому пóросі пам’яті

           рідне тремтить

                                   голубими змахами тіней

            на білих блузках на білих комірах

            неповторних моїх коханих

            у травні

            травні