«Долі судилося бути саме такою...»

***

Колись вона в мені давно

Жила, як в ніші.

Була зима. Було вино.

Писались вірші.

Так різно нам велось обом

І йдеться далі.

І що ж воно було – любов

Чи знаки долі?

І хто ж гадав, що знову – сніг,

Що скрипне ліжко.

І спину знову вигне гріх,

Неначе кішка…

***

Прийшов і станув морок зусібіч.

І ти стоїш у мене під повіками.

Зчорніле місто дивиться на ніч

Густими помаранчевими вікнами.

Під синє небо сніг так біло ліг,

Набившись густо світу в плоть залізну.

А світ отой і вичахлий наш гріх

Хтось розглядає крізь небесну лінзу.

У світі цім нам холодно обом.

Чужі слова, шляхи і підприємства.

Та, кажуть, щось міняється, бо он

Зіходить зірка. Кажуть – віфлеємська.