«Долі судилося бути саме такою...»

  ***

 

Немає змін і вінгранý заміни

здаля лиш обпіка веніамінич

(аптечне валер'янове слівце)...

біжать бордюри парапети стіни

із натовпу стрибне чиєсь лице                 

і знову тло ламкі осінні плини

це я – все це...

 

та ще не видне ні здаля ні зблизька

тисячооке змовне запорізьке

котре вже не забути і не збуть

на лавку в парку і в десяту «марку»

сіда за мною простяга цигарку

питається: а тут тобі ким буть?

(а мимо миготять біжать ідуть...)

                                                                                                       

торкає брами осіннєвий колір

я – кепсько вбраний – піднімаю комір

тече подолу вуличне вино...

терпке й тягуче аж зліпляє вії                                                                 

іду собі надумую надії

під долю що придумана давно

 

 

 ***

             

                    Василеві ГЕРАСИМ’ЮКУ

 

Хвости павині розпуска узвіз,

Зернисте світло сіється навскіс,

На брук, на пруг, на світ поза світами.

 

Там, де зміліли шрами ножові,

Де майже всі зробились неживі,

З тих, що заповідалися братами.

 

І самота такої глибини,

І тиша з тиш – вчуваються тони

Підземних кровотеч і горніх русел.

 

Посходились в одно, над злото бань,

Всі басамани спроб і осягань,

І заплелись в лілово-чорний вузол.

 

Із грізних піль, з таємних сновидінь

Урочих наснувалося промінь

(летючі тіні – маєстати наші).

 

Прочувані тепер, і не тепер,

Світають з льодянистих стратосфер

Зотлілі сторінки і патронташі.

 

Отак: синьо-табунний часоплин

Ярами з глин дощами із краплин

Пройшов і став. Тепер твоя година.

 

Діткаючись полічених волось

Шепоче хтось (о ні, то не здалось),

Що кров твоя таки не самотинна.