«Лосева помста», повість

– Хана єму, Лєший! Єлє шевелітся! На ньом дажє куска нє заработаєм! 

– Тяні сюда, на мило пайдьот, – невдоволено примружив пошкоджене кастетом око Лєший.

Коренастий так звик до свого худорлявого напарника, що іноді навіть ботав його зеківською мовою. Колишньому мічману з незакінченою філологічною освітою подобалися блатні словечка Фікси, котрі незвично різали слух, додавали, як здавалося, впевненості. Та й любив він розмовляти, як сам казав, суржиком.

5

Так вмираючий Жук і потрапив до «беемве» чорнобильсько-зонівських сталкерів, які вже добре знали смак «радіаційної» грошви. Нові ринкові потуги реальності вимагали, звісно, й нових підходів. Хто запчастини з кинутих автомобілів продавав, хто залишене поспіхом хатнє начиння, а хто викраденими іконами приторговував. А такі ділки, скажімо, як Льоша Корпусов з Балаклави, він же –  Лєший, і Семен Гапченко з Харкова, він же – Фікса, займалися забутими в чорнобильській зоні тваринами. Найбільш прибутковими для них були «собачі торги». Про них підприємливий Корпусов казав, «вербуючи» колишнього скокаря:

– Ріска нікакова. А «зєлєнь»  сама пливьот в кармани. Всьо очень просто: находіш дохадягу среді чєрнобильських джунглєй, откармліваєш і єдєш в Житомир. Там находіш нужних людєй в нужном падвальчике, дє кіно...лох-х Нікалай за «зєльоний» чєтвєртной малюєт на кампютєрє і пакуєт в ламінат прістойний паспорт. Сабачій, замєть... Вот і наш дохадяга ужє нарасхват. Кому для іміджа, кому – охрана, а кому для «зєлєні»... Фартовиє сєйчас собачі бої. Прикинь, мєж собой гризутся пітбуль і ротвєлєр... На всє бока лєтіт крававая слюнь, шєрсть. А кругом – ставкі, ставкі...  За мєсяц «мєріна» в гараж поставіть можна.

Льоша Корпусов був надзвичайно переконливим. Його «науку» хирлявий Семен Гапченко вивчив сходу. Розумів, як мовиться, з півслова. Тож і став його тінню, виконуючи будь-які завдання. Так вони і взялися відловлювати зонівських псів. Спочатку просто варили мило з них, але пізніше «загорілися» іншим «бізнесом» – вибирали породистих собак, підгодовували їх і відправляли до столиці на грошовиті собачі бої. Потрапляли до їх рук і справжні бійцівські собаки.

Проте останнім часом їх ставало все менше. На ринку вони дорожчали з кожним днем, а зона брала своє, залишаючи все  менше здатних для боїв здичавілих псів. Зростали й витрати «корпусовської фірми».  Ось саме в цей кризовий період і потрапив до їх рук нещасний Жук.

...Кілька днів знайдений собака пив лише воду, розбавлену пеніциліном. Корпусов дбайливо повистригав йому куделі на впалих боках, позаліплював «Рятівником» рани, порозвішував довкола собаки «липучок», щоб не надокучали мухи. Ретельно виконував усі настанови «підмазаного» ветеринара.

– Смотрю на етого урода і думаю, можєт, у тєбя, корєш, криша поєхала... Чєво ти валандаєшся с нім, он жє мутант! – сказав якось уїдливо Гапченко.

Корпусов, почесавши неголену мармизу, відповів напарнику:

– Правду ботаєш, фраєрок. Мутантом будєм звать. Кормі собачку, как на сало. Работай, блатной. Відіш, матьорий волчара.

– Понял, нє дурной... Гладіатара сдєлаєм с нєго.

– Баран ти, Фікса, самі фарт спробуєм. Надоєло зону топтать. Поєдєм в Кієв под Московскій мост… 

Льоша Корпусов останнім часом часто навідувався на Московський міст, вірніше – під міст. Там годинами спостерігав за приготуваннями накачаних і коротко підстрижених молодиків, які з’їжджалися сюди на розкішних іномарках, висаджували з машин здоровенних собак, іноді й справді потворних. Таких, що в зоні не доводилося зустрічати. То були «професійні» бійцівські тварини, привезені з-за кордону. Навчені миттєво перекушувати не тільки собаче горло, а навіть людську руку...

Корпусов теж не проти був мати подібного «бійця», але на нього не вистачало грошей, тож доля дала йому тільки чорнобильського Жука. Відтак люмпенізований мічман задоволено сприймав швидке одужання собаки, спостерігаючи, як той з кожним днем важчає, набирає сил, обростаючи  новою шерстю. 

6

Жукові нове життя ніби й подобалося. Не треба було бродити лісом, вишукуючи пташині яйця чи ловити бридких мишей. Йому щодня давали добрячий шмат м’яса. Він навіть дещо погладшав. Лапи знову стали міцними й м’язистими. На вухах, загривку, спині потроху відростала шерсть. Проте собака відчував себе ще не зовсім нормально, завмирав, коли до нього підходив чоловік з пошкодженим оком і грубо шарпав за загривок, примовляючи:

–  У-у-у, мутант... скоро в бой...

Не подобався Жукові не тільки смердючий незрозумілий запах нового господаря – він просто раніше ніколи не чув, як пахне людина після алкогольного перебору, – дошкуляли й виснажливі забіги та бридкі щоденні холодні купання, а  гірше того – несподівані запливи. Лєший брав його в човен, відпливав подалі від берега і нагло скидав у воду. Жук щодуху молотив під собою лапами. У ніс, пащу, до вух дерлася вода. Ці купання були досить неприємними. Проте Жук допливав до човна і спритно видирався на борт. Тоді його знову безжально зіштовхували у воду.

Крім того, новий господар змушував без потреби гарчати на котів, чужих собак. Коли Жук не хотів цього робити, той знімав важкий черевик і боляче бив ним по голові. Жук ставав агресивним, хоча й намагався опиратися. Тоді чоловік з пошкодженим оком кілька днів не приносив до буди м’ясо і не давав пити. Та найбільше роздратувався Жук, побачивши якось вже немолодого бульдога. Його охопило двояке почуття: відрази і  щось знайоме, рідне й далеке. Жук аж завив. Протяжно і безпомічно.

– Ану цить! – грізно промовив примружений. –  Фас, говорю!

– Вот баран тупой, – дико заіржав фіксатий. – Я тєбє говоріл, нічєго нє вийдєт с урода. – Кліф, взять мутанта!