«Лосева помста», повість

Віктор Васильчук

Колись дід Толя жив  в одному з містечок Вінниччини. Мав сім‘ю. Працював у тамтешньому радгоспі, затим на заводі. Тепер – звичайний собі літній одинак, яких немало. Та була в нього особливість: володів він незвичною енергетикою. Але чи не зовсім вмів керувати нею, чи то вдача така, –  іноді, сам того не бажаючи, насилав на людей порчу. Бувало, йде шляхом людина, гляне їй услід Толя – враз падає ниць та людина, корчиться. Ні, чоловік потому «відробляв» свої чари, але ж поголос залишався...

З часом сусіди «просікли» ту «неземну спроможність» і просто по-мужицьки натовкли йому носа та нам‘яли ребра. Та так, що довелося майже місяць валятися на лікарняному ліжку. Одужавши, Анатолій Петрук перестав взагалі показуватися людям на очі…

А тепер дід Толя дивував зонівських «аборигенів». Піде іноді пізно ввечері за село, де стоїть зруділий гай. Там обніме одну з берізок і стовбичить отак кілька хвилин. Через день-два дерево те поволі геть всихало. Ось така у людини біда...

– …а після вибуху на атомній зі мною ще гірше стало, – крекнув дід. – Ні, ти не думай, що я шаман якийсь, лікую я людей... Бувало, прикладу руку до рани, а вона вже наступного дня затягується, прістріт знімаю... Мабуть, треба було докторам показатися... Проте не встигнув, привезли нам переселенців. Трави їм збирав, розраював їх біди, а потім, наслухавшись усього того, віддав їм свою хату та й подався сюди, до батькової оселі, подалі від людських очей, спокутувати свої гріхи...

– Я тобі, Борисе, розкажу легенду, – примружує очі самосел, ніби вгадуючи, що його монолог мають перебити запитанням, – яку мій дід розповів. У ній ідеться про гномів, яких люди вигнали з насиджених місць. Довго маленькі обездолені чоловічки блукали, шукаючи нове житло. Ніхто не допомагав бідолагам. Тільки кущик чорниць дав притулок під своїми гілочками. На знак подяки ті гномики розсадили чорниці скрізь. Ось тепер вони й дарують людям свої цілющі ягоди... Я теж ними лікуюсь. І з гномами бачусь... Ох вони й жаліються на жадібність людську... Грибів тут, ягід різних, не повіриш… граблями збирають і везуть до столиці «вітамінізувати» люд столичний. А я що?.. Сварився і ганяв нахаб, але ж за всіма не встигнеш... Такі в нас люди… Мало не прибили… А куди було дітися? Ні дружини, ні дітей...

Дід Толя на мить замовкає, дивиться уважно на Бориса, а потім – кудись вдалечінь, через шибку замурзаного віконця, і продовжує стиха свій монолог з тією ж інтонацією:

– Не віриш... Люди й справді дивні. Не вміють іноді цінувати те, що мають. Витрачають і здоров‘я, і гроші, і час... на дрібниці. Прагнуть чогось незрозумілого. Здається, живуть нормально, а придивишся – якісь суцільні перегони. У друга  – нова квартира, у сусіда – дача, автомобіль, у дітей – той... як його… комп...п...нютер. У подруги дружини – закордонна пральна супермашина, у колеги по роботі – страшенно дорога… забув, як її обзивають... збоку на ремінці носять...

–  Мобілка, – підказує Борис.

– Так, так... Не життя, а справжній марафон. Автомобілі, квартири, меблі, мобілки... І дехто завжди попереду. Непримітне, без клепки в голові. Народився, кажуть... та не в сорочці справа, скажу тобі... І не везіння то зовсім....

– Бізнес, – якось байдуже вставляє Борис.

– Е-е ні, який там бізнес! Помиляєшся, чоловіче. Заздрість, заздрість чорна і байдужість... А ще треба просто вміти красти. Спочатку потроху, бо є ще сором, а потім і він зникає кудись, і все більше хочеться взяти... І зовсім не думається, бо не в  те місце мізки перебігли. Засиділи їх геть у своїх офісах...

Так і «союз наш нерушимый» розвалили. Я добре знаю, що винити тепер можна кого завгодно. Згадай ту знамениту слов’янську «трійцю», що розтринькала Союз Радянських... за чаркою «Зубрівки», і наших славних комуністів, які патякали про розвинутий соціалізм, а самі розікрали все до останньої копійчини. Тепер і нашу неньку-Україну оббирають. Ось і маємо те, що маємо... Живемо, здається, в демократичній державі, але... одні жирують, а другі ледве вилузуються зі шкіри, щоб звести кінці з кінцями, інші ж манни небесної чекають. Ото – найстрашніший люд... 

– Чому? –  запитує похапцем Борис.

– Бо байдужий, – відповів без зайвої філософії дід Толя і продовжив. – Раніше не так було, чоловіче... Хоча й крутилися, дай Боже. Але грошенят вистачало на все. Візьми мене, наприклад, –  «Москвича» навіть прикупити зумів. Потім...  клятий атом бабахнув...  Скільки людських доль скалічила ця станція… імені вождя...  світового пролетаріату, сказився б він. Хіба не так, Борисе? – перервав монолог самосел і відразу ж відповів. – Знаю, що так, знаю, що нічого вже не повернути, але сприйняти не можу, повір. Чого мовчиш?.. Чекаєш, аби щось про твого Жука розказав... Гаразд... собак, скажу тобі, тут вештається море, але їм така честь, як Сірку на базарі. Я теж скучаю за своєю Муською, але змушений був залишити кицю переселенцям, не брати ж її сюди на погибель...

– З Муською зрозуміло, а діти ваші де, навідуються, чи хоча  пишуть?..

– Дорослі вже. Сам не знаю, де вони. Порозбігалися хто куди... а листоноші сюди не доходять... – дід Толя примовк.

– І що ж тепер?

Страницы