«Лосева помста», повість

Бульдог грізно загарчав, настовбурчивши загривок, розставив широко свої короткі могутні лапи, готуючись до бійки. Проте Жук дивився на нього спокійно, без боязні. Супротивник нагадував йому сусідського бульдога з простим іменем Сірко. Згадалася йому і німецька вівчарка Чорна. Він не раз вступав у бійку з «односельцями» за неї. Жук аж очі примружив від задоволення, згадавши про неї. Тож йому зовсім не хотілося воювати з цим уже доволі старим і мирним бульдогом. Жук несподівано влігся до нього задом, заховавши свій писок до буди.

– Ах ти ж придурок плєшивий! – визвірився Корпусов. – Фікса, тяні волину, я єго сам счас замочу…

– По тіхой водє пашлі наші бабкі, – промимрив Гапченко.

Корпусов нервово схопився з місця, витягнув за повідець Жука з буди і миттєво перекинув його через гілляку старої яблуні, що доростала поблизу. Жук спробував вирватися, але шию різко стисло. У ніс вдерся запах смердючих рук, перегару, з очей сипонули сліпучі іскри. У вухах задзвеніло. Наступної миті його поглинула імлиста темрява...

– Харе, Лєшій! – закричав злякано Гапченко. – Бєрі на оттяжку! Ето жє наши бабки!

Корпусов поволі відпустив повідець. Тріснула гілляка і напівживий собака важко гепнувся на землю.

– Заскакуй в машину і дуй за доктором, я нє в сєбє...

–  Чаво… плохо, братела? – отетерів Гапченко.

– Е-е-е! Нє мнє, а єму... Зєльоних нє жалєй ескулапу, послє боя отоб‘йом...

7

Борис Іванович, відсторожувавши, попросив у бригадира Петра кілька відгулів, щоб знову податися в зону. Користуючись нагодою, завернув на свою садибу. Вона нагадувала дивну маленьку і безлюдну планету. Зарослу вщерть бур’янами, приземкувату й скособочену хатину майже не було видно. Постояв трохи на подвір’ї, поклав під язик пігулку валідолу та й пішов вглиб зони. Через кілька годин він усе-таки знайшов «чорнобильських блукачів», які саме водили за собою рудими лісами чергову групу заморських екстрім-туристів. Довго розпитував у тих бізнес-крутеликів про свого Жука, описуючи його прикмети.

– Їх у зоні, мужик, тьма, – засміявся один з них, довгов’язий, здалося, одноліток, –  а який твій, не написано… Дохлих багато… Ти б «кінологів» знайшов. Вони тут давно промишляють, знають лігвища всіх мутантів.

– Яких мутантів? – запитав здивовано Борис.

– Таких, як ти... Думаєш, твій собацюра ще нормальний? Він уже давно мутантом став... –  єхидно хіхікнув довгов‘язий.

– Хоча могли й відгодувати... для боїв. Або на мило пустили... Зона тут, дядьку... – прогугнявив другий, лисий здоровань.

– А ви... теж мутанти...

Здоровань агресивно рвонувся з місця. Його за рукав камуфляжу зупинив довгов’язий. І підійшовши до Бориса, поплескав його по плечу:

– Нє хамі, мужик! Іді вперьод... Шукай фірмачів. Ми тут інимі дєламі заняти.

А потім ніби комусь додав:

– Тиняються тут,  дубарі різні...

Борис зрозумів, що від цієї компанії нічого не довідається, зневажливо скинув зі свого плеча руку «чорнобильського блукача» і пішов, не прощаючись.

– Альо, мужик! – гукнув навздогін довгов’язий. – Розпитай самоселів. Вони іноді допомагають… за бабло чи харчі.

Почувши це, Борис знову подався до вже знайомого діда Толі. Проте той нічого нового не сказав. Але коли вони розпили під вечір пляшку «Житомирської», дід Толя несподівано згадав про бабу Нюсю, яка жила десь у зонівських гущавинах.

– Подейкують, що вона сама не раз продавала тим варварам бродячих собак, збігаються чомусь вони до неї, – проказав знехотя самосел, а потім додав: – Добре, добре… піду я з тобою, щоб, бува, в якусь халепу не вскочив.

Затим вони довго бродили рудим лісом між покинутих осель. І нарешті під вечір набрели на хатину, вкриту зіпрілою соломою, де й здибали стару, як світ, підсліпкувату і горбату бабу Нюсю. Здавалося, сто років їй. Та ходила вона ще доволі спритно, але спираючись на такий же старезний дерев‘яний костур.

– Доброго дня, бабцю! – привіталися чоловіки.

Замість відповіді на вітання баба Нюся пробубніла під носа:

– Нема чого людям робити…

Позаяк спочатку з нею заговорив дід Толя. Потім Борис розповів про свою біду. Але старій мов заціпило. Та коли чоловік витягнув з рюкзака шматок присоленого сала, хлібину й пластикову пляшку з молоком, баба пом’якшала:

– З цього б і починали... Сама я тут, бачте, нема навіть кому хліба принести, і мука вийшла... – зробила паузу, але, не дочекавшись відповіді, продовжила: – Та були якісь зайди. Їли, пили... Напівмертвого вовка... чи собаку з собою тягали... Один з підбитим оком, а другий... Тюрма за ним плаче... Дохлятину, казали, зби-рають, щоб не гнила в лісі, нібито від того менше радіації буде... Казали, в могильник звозять… але той собака, здається, живий...

– Постривайте, бабусю, – зупинив її Борис, – то був кавказець?..

– Так, один схожий на кавказця... А той, що з побитим оком, мабуть, тутешній…

– Нюсько, глушман ти, людина не про це… породи такої собачої його Жук, кавказької, –  підправив дід Толя.

– Хіба я знаю ті породи, дорогі мої, для мене собака, й годі. Великий... А ще все про якусь «драку» торочили, паскудники...

– Баб Нюся!.. Який він з себе... собака? – змолився Борис, сподіваючись на вдачу.

– Не бачила, синку, поночі було. Машина в них велика, не наша... А той гицель приземкуватий все підганяв напарника... матюками... І по-московськи...

– Не казали, куди їдуть? – аж затрусився Борис.

– Тою дорогою всі на Київ їдуть...

– Точно, Борисе, – підтвердив дід Толя, дивлячись у той бік, куди тицьнула костуром стара. – Ця дорога на Київ. Пішли до мене, там спокійно обмізкуємо, що діятимемо далі.

8