«Лосева помста», повість

Рудобородий аж сіпнувся. Його рука потягнулася до рушниці. У погляді майнуло щось недобре. Він запалив цигарку. Смачно затягнувся димом.

– Ти думаєш, Антоне, усе так просто... В Оксентійовича тоді... серце зупи-нилося на моїх очах, зрозумів? Свідки є… а ти... Завжди носа сунеш не туди...

– Ні, доведеться, Степане, пояснювати, звідки в тебе... рушниця Оксентійовича. Розкажеш міліції, як і мене порішити  хотів...  Добре, що  дід Савелій піч ремонтувати надумався...

Стріленко не встиг договорити, Ярмольченко лижею боляче вдарив його в праве коліно. Ліва нога лісника, зісковзнувши з кріплення, пірнула глибоко в сніг. Щоб не впасти, Антон вхопився за кущ  ялівцю. Сніг з гілляччя на мить запорошив очі.

Протерши очі, Стріленко роззирнувся. «Так, правий ти був, хлопче, руш-ничка не завадила б зараз...»

Сухо цвьохнув постріл. Жакан  м’яко увійшов у березу за спиною Антона. З усіх сил він рвонув на себе кущ і стрімголов скотився у долину. «Устигнути б до тих сосонок, а то... –  в голову лізли безглузді думки, – підстрелить, гад, мов зайця. Влучно б‘є».

–  Стріленко-о-о! – почулося вгорі.

– Агов! – навмисно відгукнувся Антон і відскочив за дерево.

Перебита навпіл гілка впала під ноги. «Давай, давай... Доведу до Сірого болота, а там і набої закінчаться. А може, й ні... Тільки б Сергій не натрапив на бандита».

Гілки боляче шмагали по обличчю. Сніг сипав у вічі, за комір. Шалено калатало серце. Горіло вогнем коліно.

Враз посвітлішало. Антон навіть не помітив, як вискочив на галявину. Зупинився. Перевів подих. «Гукати Сергія, мабуть, не варто». Попереду затріщали кущі. Причаївся. «Може, то Сергій?..»

З-за кущів вийшов лось. Широкі темно-коричневі вуха перебирали тишу.

– Рижик, – закляк на місці Антон.

Сохатий здригнувся. Повернув у його бік голову.

– Рижик, Рижик, іди до мене! – покликав впевненіше.

Лось завмер. Глибоко втягнув морозяне повітря, а потім, високо піднімаючи передні ноги, кинувся до лісника. Раптом, мов грім, зовсім поряд пролунав постріл. Рижик, сіпнувши рогатою головою, незграбно і важко повалився у сніг.

– Що, знайшов свою тварюку рогату? – вишкірив криві жовті зуби браконьєр. – А тепер разом покладу вас тут, паскудо! Вже точно не виберешся...

Стріленко цієї миті не думав про небезпеку. Страшний у своїй люті, кремезний, мов дуб, стиснув кулаки і рушив на Ярмольченка.

Знову пролунало таке знайоме – «цвьох». Та це вже не зупиняло Антона.  Рудобородий нервово перезаряджав рушницю. В нього не виходило. Напевне, перекосився затвор. Тоді він розмахнувся і швиргонув рушницю в Антона. Потім різко нагнувся. В руці хижо блиснуло широке лезо саморобного мисливського ножа.

– Дядьку Антоне, де ви?!. – почулося позаду.

– Не  йди сюди, Сергію! – закричав щосили Стріленко.

Ярмольченко, скориставшись невеликою заминкою, рвонув уперед. Антон відсахнувся і повалився спиною на сніг. Лижа стала сторчма. Проте він устиг виставити її вперед і вдарив нею браконьєра. Той, зойкнувши, відлетів і розпластався горілиць.

Не зміг підвестися й Антон. Лівий бік горів вогнем. Перед очима попливли кольорові кола. «Мабуть, устиг, гад, штрикнути ножем». Свідомість залишала мозок.   

– Сергій, не підходь сюди... Мерщій тікай... Додому біжи... – шепотів пересохлими губами важко поранений лісник.

– Дядьку Антоне! – пролунало вже зовсім близько.

Та Сергієві слова потонули в брудній лайці.

Ярмольченко теж силкувався підвестися. Тієї ж миті велика тінь шугонула повз майже непритомного лісника. Наступної миті лісом прокотився несамовитий крик. Та Стріленко вже теж нічого не чув. Свідомість остаточно залишила його стомлений мозок, і знівечене тіло заклякло в снігу.

***

...Сергій розтирав Антону скроні снігом, розпачливо примовляючи:

– Рижик знайшовся, дядьку Антоне! Рижик знайшовся...

Стріленко розплющив знесилені повіки. Підвів голову і притулив її до холодного стовбура берізки. Зачерпнув снігу в пригорщу і розтер ним обличчя.   Йому було зовсім кепсько: з рани вже майже не йшла кров.

– Усе гаразд, Сергійку, – заспокоїв зляканого хлопця та, глянувши на галявину, жахнувся. Вона була червоною від крові. В незвичній позі лежав Рижик. Під ним – Ярмольченко. Широкі лопати рогів сохатого міцно пришпилили його до мерзлої землі. Лось був ще живий – конвульсивно здригалася товста жилка на могутній шиї. Великі, повні сліз очі дивилися на Антона. Він не витримав, відвернувся.

– Сергію!.. Подай мені рушницю Ярмольченка... Там вона, десь за деревами... А сам біжи на хутір. Санки не забудь взяти... Тільки багато там не розказуй...

Коли хлопець сховався за деревами, Антон звів курок:

– Так треба, Рижику! Зрозумій, і вибач...

Сухо цвьохнув постріл. Жилка на шиї лося перестала пульсувати. Лісник, ніби бридку змію, відкинув рушницю подалі від себе і впав обличчям у сніг.

***

...Антон Стріленко розплющив очі. Біля вбитого Рижика непорушно стояла граціозна лосиха, а неподалік – ще кілька рогатих красенів. Десь за деревами загавкав пес. Почулися стривожені голоси...

ОСТАННІЙ БІЙ ЗНАЙДЕНЦЯ

Поволі згасав серпневий недільний день. Непомітно й тихо звечоріло. Спека проте й не думала спадати. Усе довкола здавалося наче з воску. Небо, дерева, трава, і навіть старенька шлакова хата край села, ніби втонули у сутінковому мливі...