«Лосева помста», повість

Колишній газоелектрозварник Борис, який нещодавно оселився з дружиною і донькою у дерев‘яній колгоспній хаті, сидів на її ганку і розмовляв з молодою кавказькою вівчаркою Альфою. У голові роїлося немало різних думок. Позаяк він, як міг, відганяв їх. Собака безтурботно витягнулася біля добротної буди, звісивши рожевого язика на могутню лапу. Ліве вухо було підведене. Здава-лося, що вона ніби й справді слухала чоловіка.

– Був там, у тому житті, Альфо, такий собі Жук, на тебе майже геть схожий... загубився десь під час нашого переселення... Відстав бідолага... не дали його взяти з собою в автобус. Шукав я його, шукав, але ж... Такий смуток мене огортає, не кажи... Чого ж ти мовчиш, Альфо? Душно сьогодні, так? Може, водичкою тебе скропити? – підвівся з дерев‘яного порога чоловік.

Вівчарка й не ворухнулася. Споночіла духота їй особливо дошкуляла, адже хутро у неї було надзвичайно розкішним і доглянутим.

Раптом Альфа насторожилася, звівши й праве вухо. Борис перехопив той погляд і... почув за хвірткою голос. Знайомий:

– Доброго вечора, Івановичу! Чую, розмовляєш з кимось, тож і я вирішив зайти.

– А-а це ти, Петре! З Альфою я тут... Молодчина вона. Тебе ще на дорозі вчула. Дякую тобі за такий гарний подарунок.

Скрипнула хвіртка і до двору зайшов колгоспний бригадир Петро Сивенький. Вівчарка втягнула повітря, переконавшись, що то свої, крутнула хвостом, ніби вітаючись, і знову поклала обважнілу голову на м’язисті лапи.

– Привіт, Альфо! – гукнув собаці Петро. – Буде ще спекотніше, бачу...  язик твій, розумниця, кращий за будь-який прогноз...

– Ні, досить! Більше вже нікуди, – заперечив, глянувши вгору, Борис. – Все вигорить до біса...

– Не турбуйся, Борисе, – заспокоїв його Петро, – он наш агроном зовсім не бідкається, каже, що все буде гаразд. Дощі у травні пройшли, з початку літа теж дощило... Ще кілька тижнів попече, а там – знову зальє.

– Заспокоїв... У нас завжди так: що не згорить, то вимокне. Думаю, після чорнобильського «салюту» в природі щось зіпсувалося... Але ти не мудруй, Петре, кажи прямо, чого зайшов…

– Ти вже як і твоя собака, нюхом відчуваєш.  Я й  справді за ділом, – підсів до Бориса на ганок бригадир. – До колгоспної ферми якийсь пройдисвіт внадився... Ти, Борисе, посторожував би трохи. З Альфою... А там, дивись, і нашого сторожа  Степана з лікарні випишуть...

– Коли збиратися? – зміряв поблажливим поглядом Борис колгоспного бригадира.

– А що тобі збиратися, зараз і підемо...

– Вмієш ти... знайти підхід... – усміхнувся Борис і обернувся до буди. – То що, Альфо, посторожуємо?

Вівчарка враз втягнула язик, підвелася і махнула кілька разів хвостом вище спини.

– Бачиш, підтверджує, що... вона – найкращий сторож на все село, – кивнув бригадирові Борис.  – Кажеш, Петре, дощі підуть... Ти мені краще повідай, як це в чорнобильську зону якісь там... сталкери... екскурсії водять. І ні спеки,  ні дощів не страхаються. І не за наші, а за доляри іноземців обслуговують...

Колгоспний бригадир ніби докірливо глянув на Бориса, відштовхнув щось уявне ногою у пожухлій траві:

 – Ніяк не заспокоїшся... Вже пора й забути... Вибач  мені, але твій Жук уже давно... того… околів у тій зоні...

Борис нічого не відповів на те, тільки махнув рукою.

– От... знову задумався, як собака на човні,  – пошарпав легенько за вуха Альфу бригадир.

– Ні, ні, все гаразд, Петре, не переймайся. Це я так… зараз тільки води прохолодної в термос наберу й підемо.

2

Борис не вірив нікому й нічому, коли говорили про його Жука. Серце настійливо підказувало: «Шукай, не слухай нікого». Отож не раз уже він блукав зоною, як ті сталкери. Бачив на власні очі рудий пожухлий ліс, здичавілих корів і коней. Знав про неймовірні «періоди напіврозпаду», котрі тривають і тридцять, і... тисячу років. Чув, як тривожно стрекоче лічильник радіації, коли наближався до околиць залишеного людьми міста. Там справді панує мертво-воскова тиша. Стоять, ніби ще зелені, але вже неживі, дерева, скрізь валяються кинуті речі, дитячі іграшки, двері в квартирах навстіж, вікна потрощені. Тільки настирно дереться до вух стрекотання дозиметра. Загрозливо-тривожне...

Слухав Борис розповіді і знаючих людей, які стверджували те, що оболонка багатотонного саркофага над скаліченим атомним реактором може будь-коли завалитися. І тоді все гамузом піде під землю, не витримавши ваги й розрухи.

А ще він просто дивувався величезним сомам і щукам, що кишіли в ставку, який називали охолоджувачем реактора. Але ніяк не міг звикнути до своєрідного страшного музею просто неба: квартир, побутових речей, іржавих телефонних будок, розкішних колись стадіона і морського вокзала.

Багато розмовляв чоловік із  самоселами, які вже через рік-два після аварії повернулися в покинуті оселі, не побоюючись одержати «дозу». Знався й з такими, хто, не лякаючись лекцій вчених «про маленький реактор,  що може будь-коли пробудитися у схильному до радіації організмі», відважно долали колючий дріт зони й через місяць після евакуації верталися до рідної домівки.

З одним із таких – дідом Толею (так він себе попросив називати під час знайомства) – і здружився Борис, як кажуть, на все життя. Завозив йому іноді хліб, молоко, газети, а бувало, й пляшку «Житомирської». Ось тоді дід Толя, «причастившись», сідав на поріг своєї «відродженої колиски життя», як він говорив, і заводив монолог самосела. А йому було що розповісти...