«Лосева помста», повість

Повернувшись до оселі діда Толі, вони довго говорили при світлі гасової лампи: конюх Борис і дивний самосел Анатолій Сіроштан. І хоча відчували неймовірну втому – злипалися обважнілі повіки, – чоловіки все міркували, що й до чого. Аж поки дід Толя не дмухнув у гасову лампу і сказав:

– Досить... Я вже й сам не вірю, що мертвий твій Жук. Поспи малість і їдь додому, а потім – до Києва. Можливо, й пощастить... Головне – розпитуй більше, і собачників тих знайди... А свою Альфу візьми з собою, мало що...

Та не спалося Борисові. Подумки планував, як шукатиме тих «гладіаторів». Впевнений «на сто» був, що його собака саме в них. «Головне взнати, коли ті собачі бої відбуваються, і де. Тільки за Альфою заїхати треба...»

…Не спалося тієї ночі й Жуку. І не тому, що йому цього разу не дали їсти і закрили до металевої клітки. Нові господарі спеціально не годували, сподіваючись, що від голоду собака буде набагато злішим. А той, було з усього видно, вже набрався трохи сил, змужнів. Проте усім нутром відчував тривогу, наближення чогось неминучого. Тинявся з кутка в куток тісною кліткою, тихенько звискуючи.

Спали міцно тієї ночі тільки Корпусов з Гапченком, осушивши звечора три пляшки горілки. Ранком вони мали їхати під Московський міст. На свій вирішальний бій. Собачий... Компаньйони були впевнені: поєдинок за всіма передбаченнями обіцяв бути прибутковим. З організаторами все домовлено, глядачів вистачить. Зелененькі так і зашелестять у кишенях. Аякже – на ринг вперше вийде чорнобильський гладіатор Мутант. Недаремно стільки грошви вгепали в нього.

...Київський ранок видався сонячним. Тож азартних і жадаючих видовища, крові й баксів під Московським мостом зібралося немало. Триметровий ринг був засипаний тирсою і обгороджений дротом. Чулося надокучливе цявкання собак, яке раз у раз переривалося несамовитим гавкотом.

До краю рингу раптом підійшов коренастий, лисий молодик зі свистком на шиї і артистично звів угору руку. Враз стало тихо.

– Шо, пацани, готові?

– Давай! Нє тяни! Стартуй! – заревів натовп.

– Для затравки, як і годиться, випустимо Скіна і нашого безрідного Косю! – пробасив качок. – Розігрійтеся і готуйте ставочки. По червонцю спочатку. Приймай, Боця, мої, я на Скіна ставлю...

Він витягнув з нагрудної кишені десять доларів і подав кремезному хлопцю в натільнику і зеленій бейсболці. Натовп знову завирував. На собачий ринг повільно вийшов п’ятнадцятикілограмовий бультер’єр, нервово погойдуючи низько опущеною масивною головою. Наступної миті на нього налетіла чорно-біла дворняга. Хоробрий пес мертвою хваткою вчепився за вухо Скіна, обхо-пивши його широкий, накачаний тулуб. Почулося багатоголосе: «Кося, давай! Рви його!..»

Але вся трагічність моменту полягала в тому, що Кося не був бійцівською собакою. Підібрали його десь на трасі, приманивши шматком напівгнилої ковбаси... Відчув це і бультер’єр. Міцно розставивши пружні лапи, різко тріпонув головою. Дворняга підлетів над нею і впав прямісінько під страшні зуби...

…Щоб витягнути переламану шию Косі з пащі Скіна, довелося вставляти йому між щелепи палицю. Тирса на рингу враз почервоніла.

Відтягнувши сміливого «безрідника», лисий знову підняв руку:

– Це було несерйозно, пацани... Розминка, так би мовити. А зараз – новинка сезону! На ринг вийдуть Джек і... чорно-о-биль-ський блука-а-ч Му-у-тант!

Почулися свист, зневажливе улюлюкання, цявкання собак. «Рефері» щосили засюрчав у свій свисток.

– Даремно, пацани, даремно... Це серйозний бій. Триватиме до смерті.

В натовпі відбулося пожвавлення. Потягнулися руки з доларами до зеленої бейсболки коренастого.

– Добре… Випускай! – скомандував володар свистка.

На ринг вибіг білястий пітбуль з продовгуватою поросячою мордою і чорною сливою замість носа. Він тріпонув розірваним вухом і закляк у чеканні супротивника. Жук-Мутант не поспішав. Тоді Корпусов хльоснув його різкою. Кавказець грізно загарчав, войовничо оскалившись. Пітбуль скривив губи, нахнюпив голову і посунув на нього. Міцні боки здіймалися, мов міхи.

Раптом пітбуль Джек зробив карколомний стрибок і стиснув сивувато-червоними щелепами загривок Жука. Той захрипів, але не впав. Почулися схвальні вигуки. Джек став ще лютішим. Було видно, як він зі страшною силою все міцніше стискає свої гострі ікла. Відчувши несамовитий біль, Жук зрозумів, що на нього чекає, і без вагань вирішив прийняти цей останній бій. Наступної миті, блискавично крутнувши пащею, віртуозно вислизнув зі щелеп супротивника і вчепився нападнику в праву ногу, ближче до грудей. Пітбуль, не сподіваючись на таку контратаку, послабив свій натиск. На це й очікував кавказець – підігнув свою ліву лапу, а верхньою правою, закинувши її на опецькуватого Джека, перевернув його горілиць.

Не чекаючи такого повороту бійки, несамовито заверещав і Корпусов:

– Дєлайте ставку на Мутант-а-а! Сєводня наш деньо-о-к!

Натовп ніби здригнувся і тісніше обволік ринг. А знесилений Жук, зручніше вхопивши ненависного блондина, несподівано підкинув його вгору і, не даючи гепнутися на спину, майже з льоту стиснув горло супротивника своїми стесаними чорнобильсько-зонівським життям іклами...

Боїще враз принишкло. Всі з нетерпінням чекали кривавої розв’язки. І серед цієї тиші пострілом пролунав збуджено-ошелешений голос:

– Хлопці, стійте! Що ж ви робите, іроди?!. Це ж мій Жук!!!

То до рингу вже давно проривався між зіваками колгоспний конюх Борис Іванович. А за ним – кавказька вівчарка Альфа. Чоловік вчинив, як порадив йому мудрий дід Толя: завчасно звернувся до райвідділку міліції. Працівників правопорядку зацікавила історія і старої самоселки, і переселенця. А Семен Гапченко, з‘ясувалося, вже давно був у розшуку. Зацікавилися слідчі й «чорнобильським санітаром» Корпусовим. До того ж собачі бої під Московським мостом теж були на контролі. Словом, міліціонери не дрімали, а справно несли службу.