Оповідання

Два дні спостерігав Богдан, як прибирають бабу Галю, як капає із свічок віск, шепочеться рідня й сусіди, як бабу в жовтому автобусі везуть на кладовище, як роздуває щоки духовий оркестр, плаче мама Зіна, й п'яно сопливить тато Жора, як передають за столом із рук в руки миску з коливом.

Всю ніч йшов дощ і вив вітер. Богдан тулився до мами Зіни і злякано шепотів:

– Мам, верни мені мої старі вуха.

– Нащо?

– Я хочу, щоб була жива баба Галя і щоб не пив тато Жора, і щоб у нас було все, як колись.

– Цить, – втомлено зітхнула мама Зіна, – не вертається те, що не вертається.

Богдан схлипнув і зарився під теплу мамину руку.

– А чого так виє вітер?

– То баба Галя за нами плаче.

– Так противно вона виє, – злякано тремтів хлопчик.

– Спи, – охриплим голосом сказала мама Зіна.

А вранці вони побачили в саду зламану вишню, на якій сиділа стара ворона і довго й деренчливо каркала.