Оповідання

«З такими родичами хіба поговориш про вуха?» – подумав Богдан і подався до дядька Миколи. Його дім заставлений книжками про війни, походи, політичні інтриги.

– Та не думай ти про ці вуха, – сказав дядько Микола, – бо чим більше про них думаєш, тим більші вони в тебе виростуть.

–Як же мені про них не думать, коли щодня бачиш їх у дзеркалі, – поскаржився хлопчик. – І в школі чіпляються, видумляють всяке: «Богдан-капловухий».

– Он у гетьмана Мазепи, – показав дядько книжку, – були такі вуха. І в філософа Сковороди не кращі.

– То, може, на них так не видумлялись, бо були розумні, – засопів хлопчик. – Бачиш, які?! – з відчаю шарпнув себе за вуха.

Дядько Микола подарував йому книжку про видатних людей.

– Коли буде погано, – порадив Богдану, – подивися на вуха цих поважних людей, почитай, чого вони добилися, і тобі стане легше.

Але Богдану від того легше не стало.

Якось він збирався з хлопцями на річку, аж тут гукнула його баба Галя:

– Ходи-но сюди, – поманила пальцем. – То це ти на річку зібравсь, га? А ти знаєш, що сьогодні купаться нильзя.

– А чого?

– Бо сьогодні Ілля. Покупаєшся, із сраки верба виросте.

– А що ж я буду тоді робить?

– Оно візьми краще та позбирай у саду падалиці.

Богдан надувся, взяв кошеля і пішов збирати груші. На битих грушах лазили оси, і одна вкусила його за руку. Він наробив вереску на весь двір. Баба Галя, важко сапаючи, витягла жало, приклала до укусу ножа.

– Як стухне, то піди погуляй. Та довго не ходи, бо прийде мати – кричать буде.

Богдан не чекав, доки стухне рука, дістав із пенала зібрані тридцять гривень і подавсь у місто. Купив морозиво і, заївшись, крутився між торговими рядами на Житньому базарі.

По обіді, коли сонце зачепилося за найвищий будинок, Богдан побачив вухатого дядька. Ну такого вухатого! Дуже вухатого… Його великі м'ясисті вуха настовбурчилися, а з вух стирчали цупкі чорні волосини. Пузатий дядько у білих штанах і білій тенісці з величезним херсонським кавуном нагадував білого дирижабля. Богдан зачаровано брів за ним, доки той не зайшов на вулицю Бориса Тена. З годину хлопчик крутився навколо будинку. Тоді наважився прочинити залізну хвіртку й зайти у двір. У дворі валував кудлатий пес, харчав і напинав ланцюга. Хлопчик подзвонив у двері і дивився, як лазять по рундуці червоні дерев'яні клопи.

За дверима зачовгало, клацнув замок, прочинилися двері. З хати війнуло кислим повітрям, яке буває у самотніх чоловіків. Дядько роздивився хлопчика.

– Ну? – сказав і заворушив вухами.

Хлопчик зібрався з духом і голосно закричав:

– Як ви живете з такими вухами? Бо я вже не можу!

– Тихо, тихо! – замахав руками дядько. – 3 нашими вухами глухих не буває, – і заклацав язиком: цмок, цмок, цмок. – Будеш кавуна? – Богдан кивнув головою. – Сідай отут. Не бійся, – всадив ножа, кавун репнув, і з нього потік сік. – Добрий кавун, рапатий кавун, – прицмокнув дядько і простягнув Богданові скибку. – У тебе є вуха, – виплюнув у жменю бубки. – Думаєш, ці вуха в тебе просто так? Просто так нічого не буває. Ти не такий, як усі, – чавкнув кавуном дядько і голосно відригнув. – Подивись на ці вуха. Бачиш, вони вищі брів. Значить, тебе чекає гарна кар'єра. А оця родимка каже, що ти осло. Якщо тобі в голову щось стрельне, тебе вже не зупинить ніяка болячка.

– Не хочу я таких вух, – надув губи хлопчик.

– Якщо в людини великі вуха, – захрумкотів кавуном дядько, і сік потік йому по шиї, – це не означає, що вона негарна. Просто в неї така естетика.

– Я хочу маленькі вушка, – схлипнув Богдан.

– Маленькі прилеглі вушка у злобних людей, – виплюнув бубки дядько.